Роздуми на щодень

Правдиві християни уважають любов правди і спра­ведливости за першу людську прикмету. Тому всіма сво­їми змаганнями бажають розвинути її в собі й довести и до можливої звершености. Тільки такі приймуть Божого Сина, правдивого Бога, приймуть Його передовсім ві­рою в Нього. Віра – се обов’язок чоловіка. Хто не вірить у Христа, той уже осуджений, бо не повірив,

…Стережіться гріха проти святої віри, тримайтеся святої Церкви. Як зрада проти Батьківщини, так і зрада святої Церкви, нашої Матері, що від дитинства до гробу веде нас і в кожній потребі подає помічну руку, є мер­зенним злочином.

Приймаючи науку Ісуса Христа, людина вважає своїм справжнім, єдиним і найбільшим добром вічне спасен­ия і все те, що веде до нього. А дочасні добра, за які зво­дять люди таку завзяту борбу, тратять в очах справж­нього християнина цілу свою вартість. Вартують вони для нього лише стільки, скільки помагають йому до осягнення найвищої мети.

Християнин має любити всіх людей, але се не пере­шкоджає, що найпершою любов’ю має любити свою ро­дину і свою Вітчину. І як любов до ближнього не проти­виться любові до родини, так не противиться і любові Вітчини. Християнин може і повинен бути патріотом, але його патріотизм не може бити ненавистю і не сміє накла­дати обов’язків, противних вірі.

Добре каже пословиця: “Бога взивай, а рук прикла­дай!” По прикладу Христа і святий апостол Павло ува­жав, що найприроднішим способом життя є працею заробляти на прожиток. І у Другому листі до солунян (2 Сол. 3,10-13) так пише: “Бо коли ми у вас були, при­казували вам це: коли хто не хоче працювати, нехай і не їсть. Бо

Черговою любов’ю твого серця є любов супроти сво­го українського народу та Батьківщини. Зі своїм народом і Батьківщиною зв’язаний ти не лише спільною вірою, яку вважаємо найбільшим добром і святим обрядом, яким дорожимо, – але ще і спільною мовою, звичаями та обичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо. І цілою минувшиною віко­вою, і спільною

У нас і для нас, українців, доцінювання мудрости буде, відай, так загальним і так рішаючим, що я не вагався би назвати того способу брання річи за нашу національну прикмету та тою прикметою гордитися. Може, я помиля­юся, може бути, що любов власна чи любов своїх ставляє мені перед очі фатаморґани.

Передовсім треба сказати дещо про школу. Передо­всім треба вам знати, що про виховання дітей насам­перед рішають батьки: вони мають право, вони мають обов’язок, та й по правді й справедливості повинен бути всюди такий лад, щоб батьки рішали про школу, про вчителя, про науку, про віроісповідання того вчи­теля й тієї школи. Щойно на другому місці працю

ДЕНЬ ЗНАНЬ Після християнської праведности та Божої благодаті знання є найбільшою силою, якою людина може розпоряджати. В освіті йде про одне: щоб знання було правдивим знанням, щоб відносилося лише до правди, а не було неправдою, брехнею. Бо як правдиве знання є силою лю­дини, так і фальшиве знання, оперте на неправді, є для чоловіка правдивою недугою,

Думаю, що одна з найважніших справ – то плекання в молоді високих ідеалів. Виховання, яке даємо, повин­но виробляти героїв, бодай так, щоби деякі з вихова­них Церквою молодих ставали великими християнами. Можна і треба плекати різні великі ідеали: ідеал науко­вої праці, ідеал витривалої консеквентної й ідейної пра­ці для родини й для народу, як хто хоче стати

Як же інакше виглядало б життя людей на цьому сві­ті, коли б зуміли заховувати як слід цю першу і найваж- нішу заповідь Божого закону: “Люби Бога цілим серцем, а ближнього, як себе самого!“ О, коли б так удалося усунути з-поміж людей усякі кривди, що їх заподіває один одному, коли б так защепити в кожне серце

Саме християнське життя приближує нас до Бога, воно саме є безнастанним скріплюванням нашої на­дії. “Приближуйтеся до Бога, і приближиться до вас” (Як. 4, 8). Якщо є щось непевного в осягненні вічної нагороди, то непевним тільки наше поступування. Ми можемо не хотіти тієї нагороди, й тому можемо бути її позбавлені, але хотіти або не хотіти –