У нас і для нас, українців, доцінювання мудрости буде, відай, так загальним і так рішаючим, що я не вагався би назвати того способу брання річи за нашу національну прикмету та тою прикметою гордитися. Може, я помиляюся, може бути, що любов власна чи любов своїх ставляє мені перед очі фатаморґани. Одначе думаю, що так, як я не сумнівався би ані секунди у мому внутрішньому пересвідченню, у глибині моєї совісти і моєї душі дати перше місце мудрому жебракови над глупим царем, у якому- небудь напрямі він царем, – так само я не сумнівався би ані секунди у виборі між тими двома становищами, й то не з аскетизму чи монашого ідеалу, але по-людськи та по тілу, як каже святий апостол, я все вибрав би бути мудрим жебраком, як дурним царем. І думаю, що такий суд є правильний і що так само, як я, правильно судила би й вибирала б більшість помежи українцями.
1932-1933 рр., Львів. – Із праці Митрополита Андрея “Божа мудрість”