Приймаючи науку Ісуса Христа, людина вважає своїм справжнім, єдиним і найбільшим добром вічне спасения і все те, що веде до нього. А дочасні добра, за які зводять люди таку завзяту борбу, тратять в очах справжнього християнина цілу свою вартість. Вартують вони для нього лише стільки, скільки помагають йому до осягнення найвищої мети.
Християни, що йдуть слідами об’явлених правд, є більше склонні давати, ніж брати. Вони не тільки далекі від того, щоб чинити другим кривду, а ще й зі свого добра дають іншим. Бо знають, що тим способом з’єднують собі вічну нагороду. їхня самолюбов полягає лише на тому, що бажають собі вічного щастя, а на цьому світі Божої ласки, потрібної саме до осягнення цього щастя. А така самолюбов не тільки не противиться любові ближнього, а ще й на ній опирається. Бо любов ближнього – це саме та дорога, якою християни йдуть, щоб осягнути вічне спасения.
Наука Ісуса Христа, відвертаючи людей від усякого гріха, привертає їм первісне природне здоровля і тим способом розвиває в них вроджене їм почування, що всі люди є собі братами, членами одного тіла, одної родини.
Та ще сильнішою понукою до любові для християнина є сам приклад Христа, що заєдно стоїть перед його очима.
А розмовляючи в молитві з Христом та розважаючи Його науку і приклад Його життя, християнин засвоює Його спосіб бачення речей. Тим чином стається подібним до Нього, а тим самим і вчиться від Нього любити людей.
Учиться з любов’ю глядіти на світ, бо на першому місці бачить у житті Христа і Його науку – чол овіколюбіє.
1901 р., січня 4, Станіславів, Львів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея до духовенства та вірних Найбільша Заповідь”
365 днів з Великим Митрополитом, роздуми на щодень