Бруно Ферреро

Семирічний Максиміліян, сердитий, з руками в кишенях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажливо пробурчав: «Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог … Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок-групи?» «Почуй мене, Господи! Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень повірив у це.  Але одного вечора, Як би крізь дірку в

Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті святий вирішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба. Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, святий Миколай вирішив йому допомогти. Він доторкнувся пальцем каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну. «Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім

Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом людину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі одним кінцем, а другий – намагався закинути на міцну грубу гіляку. – Чоловіче, ти що надумав робити? – запитав мандрівник. – Хочу повіситись, – відповів той. – Отак? – здивувався перехожий. – Та ж мотузку зав’язують на шиї.

– Ти віриш у чудо? – Вірю. – Справді? Ти бачив яке-небудь чудо? – Звичайно. – Яке? – Тебе. – Мене? – Хіба я чудо? – Так. – ??? – Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. Їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш … – Так? І це

У травні на луці лежала загублена кимось Сопілка. Вже давно ніхто на ній не грав. Аж одного дня поблизу проходив Осел, він узяв та й подув у Сопілку щосили. Ніколи у своєму житті Осел не чув такого чарівного звуку. І не лише він, у своєму ослячому житті, але й Сопілка – у своєму. Ні Осел,

– Чи ви бачили у церкві якесь світло? Запитала у дітей катехитка. – Люстри. – Свічки. – Лампадки. – Сонце у вікні. Діти затихли, задумалися. – Може, ще щось? – перепитала катехитка. Одна дитина підняла руку і відповіла: – Очі. Чому ми так часто забуваємо про світло всередині нас? Чому дозволяємо йому згаснути? «Коли я

Поглянь, мамо! – вигукнула семирічна Марта. – Зараз, зараз! – автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома. Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж прийшов час коли треба було вкладатись спати. – Марто, вже час іти в ліжечко! Дівчинка побігла східцями вгору. Мама

Юнак заявив із погордою вчителеві: – Врешті я досягнув досконалості. Тепер абсолютно впевнений у власних силах. Сам собі господар. Легко втримую в шорах нерви, запанував над почуттям помсти, усунув із серця свого всіляку хтивість, слава більше не турбує мене, прагнення влади й грошей, навіть найменші сексуальні бажання ніколи не навідують мене, отож… Учиталь обірвав юнака

Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрі­вали м’язи. Розпочинали службу в спеціальному військовому антитерористичному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збіль­шувались, аж до повної фізичної знемоги. Те­пер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом. Цього разу бігли у повному військовому спо­рядженні.

Дівчинка подала своїй учительці листочок зі своїм особистим “рецептом для життя”. Напи­сала: “Потрібно чотири обійми на день, щоб прожити. Потрібно вісім обіймів на день, щоб якось іти вперед. Потрібно дванадцять обіймів на день, щоб рости”. У сім’ї був старий чорний кіт, який у повечірню пору поводився досить дивно. Не хотів ані їсти, ані гуляти, не

Караван купців, що вже не раз долав довгі шляхи Сходу, готувався перейти небезпечну пустелю. Мандрівка вимагала ґрунтовного знан­ня місцевости й доріг, рухомих пісків, оаз, а та­кож і звичаїв місцевого люду. Тому скориста­лись послугами досвідченого й знаного в краю провідника. По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточив­ши одне зі своїх жорстоких