Бруно Ферреро

Жив колись алхімік, який усе своє життя присвятив пошукам філософського каменя, що має силу перетворювати залізні предмети у золото.

Того самого дня, кілька місяців після народження, малий кульгавий Леонардо (якого звали Лео) і Томазо опинилися у дитячому будинку. Працівниці ставились до них дуже добре, а діти з початкової школи, до якої ходили – не надто. Діти часто виявляли жорстокість у стосунку до несміливого Лео, але Томазо вмів заступитися, оскільки був хлопцем сильним і розумним.

Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було диявольське дзеркало, що мало магічну властивість: воно спотворювало все добре і гарне, а огидне й погане видавалося в ньому гарним.

«Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефонував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!». Стали подружжям, й упродовж кількох років народилося троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор. Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність.

Поблизу джерела мешкало багато пустельників. Кожен із них збудував собі свою хатину і провадив усі дні у глибокій тиші, у роздумах і молитвах. Кожен у зосереджені взивав до Божої присутності. Бог хотів їх навідати, проте Йому не вдалося знайти дороги. Посеред пустелі бачив лише окремі точки, на відстані одна від одної. Якось, у певній потребі,

Жив колись дуже сумний король, який мав слугу – чоловіка напрочуд щасливого. У нього зажди був щасливий усміх на устах. – Слуго, – спитав якось король, – у чому таємниця твоєї радості? – Нема в мене жодної таємниці. Просто не маю причини бути сумним. Я щасливий, тому що можу тобі служити. Мешкаю з дружиною у

Одного дня у шпиталь до відділу інтенсивної терапії прийняли пацієнта на ім’я Петро. Це був високий сильний чоловік який мав рак кістки. Хоча він дуже страждав, однак рідко скаржився. Дружина оточувала його великою любов’ю, усіляко старалася аби він мав якнайліпший догляд. Кілька разів його уже піддавали хіміотерапії і його енергія, його життєва сила вичерпалася.

На парохію постукав брудний і бідно вдягнений хлопець. Був це постачальник наркотиків, якого розшукувала поліція і банда жорстоких конкурентів. Він не знав, де сховатися. Столітній священик, який відчинив двері, був заклопотаний цим візитом. – Пустіть мене отче, прошу. Я у відчаї. – Добре, на цю ніч можеш тут залишитися, але тільки на одну ніч. Завтра

Якось один чоловік довідався, що його збирається відвідати Бог. “Мене? – занепокоївся чоловік. – У моєму домі?” Він став гарячково бігати по всіх кімнатах, піднявся по сходах, вийшов аж на дах. Знову спустився і швидко увійшов до пивниці. Тепер, коли до нього мав прийти Бог, він подивився на свій будинок иншими очима. – О, неможливо!

Троє людей опинилися якось на березі річки, яка несла свої спінені бурхливі води. Ці люди мусили перебратися на інший берег. Для них це було дуже важливо. Перший чоловік, хитрий купець і великий комбінатор, який умів керувати справами і людьми, став навколішки і звернувся до Бога: «Господи, зроби так, щоб я відважився кинутися у ці небезпечні

– Якщо не дозволиш мені це зробити, я не зможу піти до школи! Мені буде соромно. Це дуже важливо, матусю!

Один із найяскравіших спогадів мого дитинства пов’язаний із поверненням батька з роботи о пів на сьому вечора. Я і мій брат чули, як батько – для жарту – багато разів дзвонить, поки хтось із нас не відчинить йому двері. Звичайно ми були в кухні, робили уроки, і коли чули знайомий дзвінок – видавали радісні вигуки.