Жив колись дуже сумний король, який мав слугу – чоловіка напрочуд щасливого. У нього зажди був щасливий усміх на устах.
– Слуго, – спитав якось король, – у чому таємниця твоєї радості?
– Нема в мене жодної таємниці. Просто не маю причини бути сумним. Я щасливий, тому що можу тобі служити. Мешкаю з дружиною у будинку, який мені призначили. Маю їжу і одяг, а час від часу і кілька монет на пиво.
Король покликав наймудрішого із своїх радників:
– Я хочу розкрити таємницю щастя свого слуги.
– Не можеш розкрити таємниці його щастя. Можеш хіба привласнити це щастя собі, якщо того бажаєш.
– Як?
– Я введу твого слугу у коло дев’яноста дев’яти.
– Що це означає?
– Зроби так, як я скажу.
Дотримуючись вказівок радника, король приготував торбинку, у якій містилось 99 золотих монет, і дав її своєму слузі зі словами:
– Цей скарб належить тобі. Користуйся ним, але нікому не кажи, від кого його отримав.
Слуга ніколи не бачив стільки грошей. Став їх захоплено перелічувати: 20, 30, 40, 50, 60… 99! Розчарований, глянув на стіл, шукаючи монету, якої бракувало.
– Мене обікрали! – вигукнув він. – Мене обікрали!
І знову шукав на столі, поміж одежею, у кишенях, під ліжком…
Купка блискучих монет на столі нагадувала йому, що має 99 золотих монет. Тільки 99! «99 монет – то великі гроші, – думав він. – Але однієї монети мені таки бракує. 99 не є круглим числом. 100 – кругле число, а 99 – ні!»
Обличчя слуги вже не нагадувало того, яким було раніше. Чоло наморщене, риси втратили погідність. Коли примружував очі, його вуста викривлювалися у потворній гримасі, показуючи зуби. Він-бо порахував, скільки мусив би працювати, аби заробити соту монету. Змусив би до праці ще й свою дружину і дітей. Може, десять,дванадцять років – але здобуде її!
Слуга увійшов до кола дев’яноста дев’яти!
Невдовзі король його звільнив. Не бажав-бо мати коло себе слугу, який завжди був у поганому настрої.
А якби ми здали собі справу, що отих наших 99 монет становлять 100% скарбу? І що нічого нам не бракує, ніхто нічого від нас не забрав? Число 100 не є «круглішим» від 99. Це лише пастка, морквина, яку помістили у нас перед носом, аби нас затуманити. Щоб наказати нам, змученим, у поганому настрої, нещасним, збайдужілим, – тягнути віз. Пастка, щоб ми ніколи не переставали тягнути. Скільки речей змінилося би, якби ми могли тішитися скарбами, якими володіємо!
Бруно Ферреро
Фото: Сегодня.uа