Через те саме, що християнин молиться, сонце Божої любові і Божого милосердя просвічує його душу. Він зачинає в Божім світлі віри дивитися на світ і життя. Перед собою бачить дорогу правди, справедливости, обов’язків, праці яснішої. Приємність, власне добро, самолюбство, умисність тратять поволі для нього ту злудну, приманливу силу, яку мають для зіпсованої природи. Набирає в житті якоїсь сили, відваги, спокою, котрі лиш рідко має людина, що не звикла входити в себе і вникати в тайни своєї власної душі. В пам’яті про ближнього пробуджуються в душі благородніші почуття любові ближнього, милосердя. А передовсім з часом запалюється ясний і частий промінчик Божої любові. Віра стає живішою і зачинає дійсно просвічувати ціле життя. А в її світлі зовсім інакше виглядає цілий світ.
Те, що блищить в очах людей навіть тоді, коли є забруднене гріхом, людська слава, гріш, вигоди і приємності тіла так тратять з часом значення, так можуть навіть обриднути душі, що християнин поволі учиться на молитві й не лише на молитві легковажити ті злудні добра і в міру того легковаження цінити духовні і вічні добра, а радше на молитві учиться цінити всі речі за їх власною, дійсною вартістю, а не за смаком, який мають.
В тім самім світлі віри, яке просвічує в молитві і набирає через молитву важного і чимраз важнішого значення в очах християнської душі, стає важна, велика, єдина справа вічного спасения через сповнення Божих заповідей.
І сам Божий закон у світлі Божої молитви постає іншим. Він був для християнина тяжким, видавався твердим; тепер лише стає на душі ясним, що “ярмо його легке і тягар його милий“.
Ще більше того Божого світла – і душа буде могти говорити з Давидом: “Я радуюся дорогою Твоїх свідоцтв понад усі скарби” (Пс. 118,14). “Ліпший для мене закон уст Твоїх, ніж гори золота й срібла” (Пс. 118,72). “Тим і люблю Твої веління над золото і над топаз” (Пс. 118,127).
1911 р., лютого 12, Лаврів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея до духовенства і вірних”Про молитву”
365 днів з Великим Митрополитом, роздуми на щодень