Святі угодники Божі дуже добре здавали собі справу, якою то образою Божою є гріх і яка велика кара належиться за нього!
І тому покутували свої гріхи ціле життя. А заодно ще думали, що замало їм тієї покути.
Святий Петро, після того, як відрікся Христа, ціле життя своє плакав – так, що сльози (як каже переказ), аж рівці на лиці його виорали!
Свята Марія Єгипетська, коли зі своїх тяжких гріхів навернулась до Господа Бога, покинула світ і людей і, щоб ліпше покутувати, замешкала в дикій пустині, де проживала вже аж до самої смерти – серед молитов та самобичувань, серед голоду й холоду, живлячись самими тільки корінцями!
І всі інші святі, що за свого життя допустились були якого-небудь гріха, завжди були (як вище сказано) тієї думки, що все ще замало покутують…
Така покута за наші гріхи і нині записана в книзі Божої справедливости. Чи то за тяжкі гріхи, недостаточно ще спокутувані, чи то за малі провини. І кожний із нас має перед Господом Богом обов’язок покутувати, то значить сплачувати ці довги.
А якщо не сплатить хтось цих довгів за свого життя, то хоч би й у Божій ласці вмирав (після Святої Сповіді), то все-таки мусітиме після смерті в чистилищі відбути цю покуту, мусить там сплатити свої довги…
А то діло тяжке! Бо, може, довги ті дуже великі… Бо з кожного гріха щось до цього довгу прибуло, а тих гріхів, на жаль, така велика сила!
1900 р., Вільшаниця. – Із пастирського nослання Митроnолита Андрея до духовенства і вірних “На грані двох віків”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень