ЗАУПОКІЙНА СУБОТА
Пам’ять про смерть є для християнського життя дуже потрібним, майже необхідним елементом. Християнинови, щоб виробити собі правильний осуд про християнське життя, про свої власні недомагання й про покаяння, треба раз у раз на життя теперішнє й 6удуче подивитися з того становища, де теперішне життя вже кінчиться, а за хвилину має зачатися життя будуче, життя поза гробом. Очевидно, всі справи життя, які бачимо з тієї обсерваційної точки, представляють цілком інакше, як з інших пунктів, але та обсервація є найпевніша і найбільш зближена до правди. В світлі тієї обсервації час маліє аж до розмірів, зближених до зера, а росте в, той спосіб числення епох життя, що його латинники “aevum” називають. Тому слову не відповідає наше слово “вічність“, латинське “aeternirtas” . Вічність – це життя Бога, якого учасниками є в частині і ангели та святі. Тим учасництвом у вічності є якраз те “aevum“. Одним словом – те, що нас чекає поза гробом, ті вічні віки життя або смерти, радости або смутку, на які так трудно нам дивитися через мряку теперішнього життя, що дає таку не раз фальшиву перспективу, представляється ясніше, коли, стаючи вже перед тим муром, що нас ділить від вічности, запитаємо себе: що далі?
В іншому світлі представляються всі вартості ціеї землі й цього життя. Та переоцінка всіх вартостей, яка є причиною, що найцінніша вчора річ стає сьогодні без вартости, а безвартісне мале терпіння, перед яким ми вчора втікали, сьогодні є просвічене світлом вічного блаженства. Зміняється також поняття обов’язку, заслуги, Божого закону, гріха, відповідальности перед Богом і інші, й інші. Всі поняття християнського й людського життя просвічує обсервація смерти. А те, що щойно в вічності має певне значіння, – отже, нагорода Божого царства, скарби в небі й вінець побіди, те, що так укрите перед нашими очима, – смерть бодай трошки відслоняє, дає бодай у частині догадуватися, чим воно може бути, чим воно буде.
В хвилині такого розважання воля може здобутися на такі рішення, на які досі не мала сил або на які не пам’ятала. По такому розважанні стараємося Помиритися з тим, хто нас образив або кого ми скривдили, сплачуємо забутий довг, стараємося виконати занедбаний обов’язок, одним словом – заводимо лад, про який ми довгі літа, може, й не пам’ятали.
1935 р., лютого 12 – грудня 15, Львів. – Із праці Митрополита Андрея “Християнська nраведність”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень