Висповідавшись, я скоренько відновив наложену покуту й хотів зараз приступити до святого Причастя. Але ті наші Богослужения такі довгі та людей у церкві так повно, а в мене дома чекають такі важні заняття, що ледве я діждався хвилини, коли священик з чашею обернувся, взиваючи: “Зі страхам Божим, з вірою і любов’ю приступіте“. Чи в тій хвилині я мав почування Божого страху, віри й любові, просто не знаю; може, вже і в тім згрішив. Досить, я перехрестився і клякнув. Якраз переходив священик, ложечкою подав Причастя й за хвилю обтер уста рушником. Я встав, перехрестився, а що вже була спізнена година, тож побіг скоренько додому зайнятися працею, бо її аж надто був відложив.
У хвилинах перед сповіддю і в сповіді, а може, ще й сьогодні рано, мені видавалося, що буде можливо так жити, як бажалося, – по-християнськи. А коли на мене вдарила хвиля життя з усім тим, що приносить і болів, і розкошів, і відрази, й потягаючої цікавости, вона мене з ніг звалила, як мале немовля, і ось лежу в грісі. Чи то гріх тяжкий? Те, що трапилося передвчора і вчора, – ті нетерпеливості, те забоження, те прикре слово, неуваги на молитві, те опущення молитви, – все це було, може, лиш дрібними гріхами, хоч хто ж те знає; але те, що сьогодні трапилося, – це вже найвиразніше, свідоме й добровільне переступлення Божої заповіді в тяжкій речі. І коли сьогодні думаю про те, що завтра треба мені конечно до церкви піти, бо ж це день святий, заглядаючи в серце, бачу, що будова християнської праведности розбита в порох. Я наново стою над руїною.
1935 р., лютого 12 – грудня 15, Львів. – Із праці Митрополита Андрея “Християнська праведність”
365 днів з Великим Митрополитом, роздуми на щодень