24 жовтня

Треба дуже старанно розрізняти любов до людей і ненависть до всего, що є їх нещастям і злом, які є грі­хом. З браку такої дистинкції здається людям, що годі виробити в душах любов до одного віроісповідання, не викликуючи ненависти до других. Так, як думають також, що не можна виробити в серцях молоді щиро­го і глибокого патріотизму без ненависти до ворогів. З такої фальшивої думки мусить випливати й фальшиве заключения, що наука Євангелія про любов ворогів зносить любов до Батьківщини і веде до якогось мряч­ного інтернаціоналізму, який мусить шкодити кожно­му народови. При таких поняттях людина відрікається Євангелія і по вуха поринає в багно поганства. Добрий виховник мусить саме працювати над тим, щоб молодь допровадити до християнських понять; якщо це йому не вдасться, тоді й ціле виховання не вдасться. А це пе­редусім відноситься до понять про одну Церкву, до усіх тих язв, єресей, розколів і роздорів, що ранять і псують церковну єдність. Так само мається річ і у відношенні до любові Батьківщини, яка, доведена навіть до крайньої жертвенности, цілком годиться з любов’ю ворогів.

Чому виховникам так рідко удається це осягнути? Чому з наших християнських шкіл виходять погани? Чому зі священичих родин виходять часом не християни, а при- клонники Перуна чи якого там іншого божка або просто люди, “ім же Бог чрево” (Флп. 3,19)? Це страшне питання, це проблема, над якою треба духовенству добре застанов­лятися. Це цілком така сама чи та сама проблема, як коли би з українських родин і шкіл виходили українці – вороги українства! Чи школа, чи система, чи родина, що вихова­ла би зрадників, ворогів народу, могла б уважатись щиро українською школою, чи системою, чи родиною?!

1942р., жовтня 24, Львів. – Із декрету Митрополита Андрея “Про виховання”