Каже святий апостол Йоан: “По цьому пізнали ми любов Божу, що Він Свою душу nоложив за нас, i нам треба класти душі за братів” (І Йо. 3, 16).
Тому не можна сумніватися, що стрільці, які в війні поклали життя своє в обороні вітчини для сповнення свого обов’язку або з любові до своїх рідних, вмерли як християни, себто смертю своєю стали учасниками Христових мук і в небі є учасниками Христової слави.
Чи ж це не правдива і велика потіха в усіх яких-небудь терпіннях християнського життя – знати, що тими терпіннями чоловік не тільки собі єднає Божу благодать і нагороду в небі, але і на найближчих, на наймиліших стягає з неба Боже благословення? Здається, що не може бути більшої потіхи і не може бути більшої, світлішої надії, що скріпляє серця і сталить душі.
Тому, коли на нас спадають тяжкі терпіння, передовсім про те дбаймо та над тим працюймо, щоб по-християнськи терпіти. Наші терпіння можуть бути і спричинені якимись давніми гріхами. Хто ж може збагнути Божі суди? Це не перешкоджає, що й такі терпіння ми можемо зносити по-християнськи; і по-християнськи зношені, такі терпіння приносять Божу благодать. Тому при всіх терпіннях, як, зрештою, в цілому християнському житті, треба до моли- тов і до християнських чеснот долучити чесноту й молитву покаяння. Себто так само, як в“Отченаші” щодня не з покори, а по правді кожний із нас каже: “Відпусти нам наші довги, як і ми відпускаємо нашим довжникам”, – так само не тільки в деяких хвилинах життя, перед Сповіддю чи перед самим Причастям, треба з митарем битись у груди і повторяти: “Боже, ,милостив будь мені, грішнаму’.
1939 р., квітень, Неділя поклонів, Львів. – Із nастирського послання Митроnолита Андрея до духовенства і вірних про важливість покаяння в часі Великого посту
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень