ЗАУПОКІЙНА СУБОТА
Коли сповідники чи проповідники хотять грішника пробудити до жалю, пригадують його смерть, пригадують, що не знати, скільки кому ще прийдеться на цьому світі жити. Може до року, може скорше, може навіть до кількох місяців умре той, що собі обіцяє найдовше життя. А навіть безпечно і сміло можна й треба сказати, що з людей, які в цьому році до кінця стануть перед Божий суд, ніхто, просто ні один про те не знає. Всі думають, що безпечно будуть ще святкувати і Христове Різдво, і Пасху на другий рік. А тим часом може бути – а для деяких напевно так і буде, – що коли прийде Різдво, давно вже, місяць або й більше, тіло його буде зложене в гробі під землею, а на святу Пасху з того тіла вже, може, й ніщо не лишитися.
Справедливо наперед думати про те, де душа піде, коли відлучиться від тіла. Справедливо часом піти на цвинтар, помолитися за душі тих наших близьких, що то, може, в чистилищі терплять ще кари за не досить спокутувані гріхи та за гріхи, навіть прощені у святій сповіді, – а від так пошукати на тому цвинтарі місце, в котрому будуть у землю складати й домовину з нашим тілом померлим, і запитати себе, коли та хвилина прийде – чи не цього року ще, а може, й цього місяця, цеї весни чи цього літа? Таке роздумування помагає людині огидити собі свої гріхи й осудити їх як слід у сповіді та жалувати бодай трохи під вражінням смерти й похорону та всіх тих жалібних молитов.
1938 р., лютий-березень, Львів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея до духовенства і вірних із закликом до покаяння в часі Великого посту
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень