Коли ми свідомі, що маємо освячуючу Божу благодать, і коли, вгинаючись під хрестом терпіння, повторюємо з Христом Спасителем Його молитву в Гетсиманському саду: “Не Моя воля, а Твоя нехай буде“, – то, хоч би ми й не могли запанувати над почуванням, все-таки наше терпіння буде християнським терпінням і не буде без нагороди та без рясних плодів.
Про смерть мучеників у перших віках християнської доби говорили святі отці, що кров мучеників була насінням християн. Хотіли через те сказати, що терпіння мучеників випрошували з неба благодать Божу і тим способом розширяли Христову Церкву та неначе проповідували Христове Євангеліє. Те, що отці сказали про смерть мучеників, те саме можна повторити й про християнські терпіння. Вони наймогутніший, найбезпечніший, найпевніший завдаток будуччини.
Та не можна напевно знати, скільки тієї обітниці Христового блаженства сповняється й на цьому світі. Тому й не можна напевно твердити, що плачучі, себто терплячі по-християнськи, будуть уже на цьому світі потішені. Але багато святих отців учить виразно, що євангельські блаженства відносяться і до цього світа, і будучого так, що обітниці потішення, як і інших обітниць Христових блаженств, годиться вже надіятись і на цьому світі.
Тому скажу словами великого Павла: “Bunpocmyйme оnущені руки і знеможені коліна” (Євр. 12,12). “Горі імієм серця”! Піднесім серця до неба, дивімся на Того Всемогучого Бога, що в Своїх руках тримає долю людства, долю народів і долю кожного з нас зокрема. Христос сказав: “Просіть, а дасться вам, шукайте, а знайдете, стукайте, а отворять вам”. Не надіємось на людей, така надія усе заводить, але коли надіємось на Всемогучого Бога, коли Його просимо, така надія не заводить і не заведе.
1939 р., квітекь, Неділя nоклонів, Львів. – Із nастирського nослання Митроnолита Андрея до духовенства і вірних npo важливість покаяння в часі Великого посту
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень