ВЕЛИКА П’ЯТНИЦЯ (ПЛАЩАНИЦЯ)
“Боже, відпусти їм, бо не знають, що творять”
(Лк. 28, 34).
Так Ісус молиться я за тих, що до хреста прибивають. Силою тої молитви й ми спасенні. За ту доброту, за безконечну ласкавість, терпеливість, за відплату добром, за те, що грішники в невдячності завдають біль і терпіння, дякуймо. Дякуймо за себе самих, за наше спасення і за слова,які є приміром для нас, як маємо поступати з грішниками: не осуджувати і любов’ю притягати до Божої благодаті.
Ісус спасає чоловіка, котрий через ціле життя був розбійником, а став добрим у хвилі благодаті, коли картав свойого товариша.
“Згадай на мене, Господи, коли прийдеш у Своє царство” (Лк. 23, 42).
Спасення вічне задля одного доброго слова, задля одної хвилі, де той бідний грішник приймив Божу ласку! Другий не хотів допустити її. Одна хвиля – то навернення на ціле життя; то дар, який Ісус дає і нам, аби навернення стало легке. Постановім завсігди себе за грішників уважати, що їм треба навернення. Щасливий той розбійник, щ0 був присутній при хресті, але ми нітрохи не є менше щасливі. Тою високою дбайливістю показує Ісус, як високо цінить кожну душу зокрема.
“Жено, се син Твій. Відтак сказав ученикови: “Се Мати твоя” (Йо. 19, 26).
Хвиля, в якіи Ісус дає нам поучення, щоби Пречисту Діву як матір уважати і до неї як д0 матері звертатися, – дар понад усіма дарами. Не міг нам дати більше ласки, щоби Її любити.Душа, до якої Ісус відізвався: “Се Мати твоя”, -дістає у тім слові велику честь. Просім, аби нам Ісус те слово повторив. Повтори мені, Ісусе, те слово, скажи моїй душі: се Мати твоя. Нехай я їі примірно почитаю і люблю.
“Жажду” (Йо. 19, 28).
Ісус бажав ще більше терпіти. Знав про слова пророка, що мали Його жовчею і оцтом напоїти яко символами злоби і невдячности людей, які конаючому на хресті хотіли іще більшу прикрість зробити, допечи. Забажав терпіти і не хотів навіть тої подробиці опустити. Кожна подробиця була для Нього нагодою показати Свою любов до всіх грішників. Він, отже, особливішим способом мусить відноситися до тих, що, самі навернені, хотять працювати над наверненням грішників.
“Звершилося!” (Йо. 12, 30)
Означає, показує, пригадує ціле життя жертви, терпіння, посвяченого і відданого на спасення для людей. Життя, принесене в жертву і на хресті, й на всіх жертовниках Пресвятої Євхаристії.
“Боже Мій, Боже Мій, чого Ти Мене оставив?” (Мт. 27,46)
Молитва 21-го псалма. Ісус молився Псалтирем і, вмираючи, нам той молитвослов лишає до щоденного вжитку. Ми повинні його дуже високо цінити й шукати у ньому скарбів, які Христос нам лишив. Псалтир є найдосконалішою школою покаяння. Молитви Давида, який є взірцем покаяння, взірцем великого грішника, що навернувся і став великим святим, не можуть не бути великою і знаменитою школою покаяння. Нема сумніву, що в життю християнина повторяється життя Ісуса Христа, і нема сумніву, що християнин буває допроваджений до хвилі, що повторяє: “Боже, Боже, чому Ти мене оставив?”.
“Отче, в руки Твої передаю духа Мого” (Лк. 23,46)
Ті слова були останні, бо “те сказавши, умер”. Тими словами Ісус неначе повторяє цілу жертву Свойого життя. І ми тепер своє життя у жертву принесім, принимаючи терпіння, які Господу Богу подобалося зсилати на нас і які маємо за ближніх перенести.
1939 р., січня 19-29, Львів. – Із праці Митрополита Андрея “Духовні вправи для духовенства”
ДЕНЬ ПАМ’ЯТОК ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ
Пам’ятники штуки і культури цінуються й бережуться, як на те заслуговують, лиш тоді, коли ціла суспільність бачить у них святощі, переказані предками, святощі, які мають бути збережені для грядучих поколінь. Тоді вони не пам’ятники археології, а жива основа національної культури на будучі століття.
Поступ національної культури тільки тоді тривкий, коли він є висловом народної душі, розцвітом дрімаючих у народі культурних сил. Не можна ніяк і ніколи зривати з традиціями своєї рідної культури; а коли ті традиції у многих напрямах уже перервані, не можна ніяк іти вперед без розв’язання питання, на яке дає відповідь лиш передання: яка має бути наша культура? Не слід живцем перещіпляти в наш нарід ту інтернаціональну культуру європейську, якою жиє наша інтелігенція; не слід так працювати для культурного підйому нашого народу, наче б нас не були попередили люди з великими артистичними традиціями, які вийшли з нашого народу, його душу у творах артистичних віддавали і які впливали на розвій тої душі. Се була би помилка, яка мусіла би некорисно відбитися на тривкості діла.
Ми много-премного втратили з нашого колишнього культурного доробку, але фундаменти є ще здорові та сильні, й не маємо причини класти нових, маємо в дальшім культурнім розвою на чім опертися, і в нашій праці можемо, напевно, числити на великі успіхи. Ми, може, ближчі, ніж нам самим видається, до розв’язання життєвих питань нашої культури.
1913 р., грудня 14, Львів. – Зі статті Митрополита Андрея, “З історії та проблем нашої штуки”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень