Свідомість, хоч природна, правдоподібно, злучена з надприродною ласкою, що кличе до покаяння.
І чому ж нещасний грішник не скористається з тієї Божої ласки і не скаже собі, як блудний син: “Я встану і піду до Небесного Отця: покаюся з гріхів”?! Чому? Бо нещасний не пам’ятає, а почасти і не розуміє, що на таке рішення треба йому обильнішої благодаті, котру так легко міг би попросити, а про яку все-таки не просить! Буває, що нещасна душа мучиться у безодні гріха, рветься. Хотіла би піднестися, майже завидує тим чистим душам, що з вірою і любов’ю приступають до Пресвятої Євхаристії, а сама не може. Хотіла би, а не хоче, рада би, але заслабла! І не знає, що робити і як здобутися на той важкий крок і житті, в якому душа звертається до Бога з риданням покаяння і рішення поправи.
Знаю, дорогі мої, що є поміж вами й такі, для яких великодня сповідь є тяжким обов’язком, що саме тому не рішається приступити до сповіді, що поміж вами є багато таких, яким гріхи долягаються, яким життя немиле якраз задля гріхів і їх невиносимого тягару. Вам даю, ось таку раду, важку у кожному положенні життя: роби, брате, що можеш, а проси про те, чого не можеш! У твому положенні одна лише молитва може тебе вирятувати. І будеш мучитися без хісна, без заради для душі так довго, як довго не навчишся молитвою випрошувати з неба ласки, без якої навіть сповнення найпростішого обов’язку або тяжке, або й неможливе.
1943 р., Митарева седмиця, Львів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея “Поклик до покаяння”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень