Перед нами свята книга, в котрій списана Богом об’явлена наука і Богом об’явлені молитви. Книга переходила з рук до рук і з покоління в покоління, почавши від самого Спасителя і Його апостолів, котрі вклали в ту книгу Богом об’явлену науку. Майже кожне покоління додавало пам’ятку свого часу. Найславніші церковні учителі додавали свої об’явлення Божого слова, а часто і свої молитви. Ту книгу читали християни, переслідувані поганами, пізніше всіма єресями світу.
Ту книгу брали до рук святі мученики, коли йшли на муки. Ту книгу брали з собою великі пустельники, коли йшли в пустиню. З тої книги спільно молилися на зібраннях святих, в тих преславних епохах церковної історії, в котрих кожна єпархія, кожний монастир, кожна родина видавали часом не одного, а багато святих мучеників, апостолів, дівиць. Для всіх них та книга була наукою Божої премудрости, криницею благодаті, нерозлучною товаришкою життя, найбільшою потіхою в смутках, силою у спокусах. Вона була для них дорогою до неба, провідним світлом в житті і надією в смерті.
І для нас може бути, повинна бути всім тим. В молитві маємо єдиний, але певний спосіб випрошувати для себе, для своїх родин і для свого народу Божу ласку.
1910 р., березня 7 (20), Лаврів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея до духовенства “Про молитву і церковне правило”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень