Якби так увійшов до котрої з наших церков у часі Служби Божої чоловік, що хотів би пізнати наші звичаї, побачив, як священик з чашею звертається до людей і так голосно, що аж до дверей всі чують, кличе: “Зі страхом Божим і вірою приступіть”, – здивувався би дуже, що з присутніх кількох сот людей в церкві ніхто не приступає. Чому? – спитав би чужинець. Чи запрошення священика не до них відноситься? Таки до них. Чи, може, поміж присутніми нема Божого страху і віри? Чому ні. Побожні люди знають: хто їсть той хліб і п’є те вино, до якого перед хвилею запрошував священик, той воскресне в останній день на вічну славу і радість. Чи, може, ті присутні боялися, що священик відмовить Причастя? І то ні. Бо як же б відмовляв, коли запрошує і виразно каже: “приступіть“. Вони знають, що священик не сміє навіть перед Причастям питати, чи хто сповідався, чи ні, ані коли сповідався і в кого. Одному лише може священик відмовити Причастя, і то такому, про котрого всі люди знають, що живе в тяжкому грісі, що дає загальне згіршення. Такому священик не лише не може, але і не сміє дати Святе Причастя. Священик мав би тяжкий гріх, якщо б запричащав публічно явного грішника, бо спричинився б до того страшного злочину, яким є святотатське причастя. Але як священик не знає про публічне згіршення того, що просить Святе Причастя, то й не питає, чи має Божу ласку, чи ні, і думає, що він є достойний цієї великої ласки, і не може йому відмовити Причастя.
Чому ж люди не слухають того запрошення священика? Чужинець того і не зрозумів би і, може, подумав би собі, що священик зробив би краще, якби ті слова: “Зі страхом Божим і вірою приступіть,” – зовсім опустив.
Чому люди не приступають? Я вам скажу. Одні так звикли до слів, які чують при Богослуженні, що ніколи й не подумають, що вони означають. У них молитва більше на устах, чим у серці. Уста співають або повторяють слова молитви, а серце і гадка далеко десь блукає, в хаті, на полі, при роботі, забаві, всюди, лише не перед Божим престолом. Не дивно, що такі люди можуть, наприклад, день у день повторяти слова “Отченашу“Прости нам долги наші, як і ми прощаємо должникам нашим”, – а в серці літами ховають завзятість на ворога. Інші раді б причащатися, але думають, що то гріх – причащатися без сповіді. Інші не думають про те, щоб частіше причащатися, і навіть не хотіли б того, бо мусили б поправитися з ріжних блудів і гріхів, чого якраз не хочуть. Інші, вкінці, лише тому рідко причащаються, бо не розуміють досить, скільки Божих ласк і скільки Божих дарів дістають ті, котрі достойно приймають ту Святу Тайну.
1909 р., травня 1, Лаврів. – Із пастирського послання Митрополита Андрея до вірних “О частім Святім Причастю”
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень