Ми, дорогі, буваємо часто дивно обоятними і байдужими для душі, за те вражливі ми на усе, що відноситься до тіла – се нас болить, о сім пам’ятаємо.
Одначе, якщо тільки трохи застановимося над ним, кожний побачить ясно, як на долоні, що “наше” добро, то, властиво, тільки то, що є в наших душах. Скажи, дорогий брате, що маєш? Що є “твоє”? Подумай про хату, про ґрунт, про одежу, може, про гроші, зложені у скрині? Брате! Ти помиляєшся. Помиляєшся і тепер, коли про це думаєш, помиляєшся і тоді, коли називаєш це все своїм, помиляєшся і тоді, коли кажуть, що воно твоє. У дійсності воно не твоє: воно тільки тобі позичене, і не знати як на довго. Видиш сонечко на небі, – хто знає, кілько разів воно для тебе ще зійде. Хто знає, чи , заким настане літо, осінь, зима, друга весна, не прийдеться тобі всього то покинути, – і підеш у чужий, а як чужий, у далекий край, і з цего усього нічого не забереш зі собою. Усього то “твоє” перестане бути “твоїм”, перейде в чужі руки; тобі з того лишиться тісна домовина і убога одіж, і то ще станеться кормом хробаків, а твоя душа піде перед справедливого Суддю – не дай, Боже, з порожними руками, без добрих діл. А коли душа пропаде, хто ж дасть заміну за ню, хто ж її відкупить, якою ціною, якими грішми? І що ж направду є твоє? Що забереш зі собою? Що будеш посідати навіки?
Послхай, що говорить Господь: “Раджу тобі купити у Мене золото, очищене в огні, щоби ти збагатився і в білу одіж вдягся”(Одкр. 3, 18). Це щире, очищення в огні золота – то усі ті надприродні Божі дари, до яких веде віра в Ісуса Христа і Божа Любов.
1929 р., квітень, Львів. – Із пастирського послання митрополита Андрея до духовенства і вірних на Великий піст
365 днів з Великим Митрополитом, Роздуми на щодень