Велопрощу до Страдчу “Центр Опіки Сиріт” організовує вперше. Головною метою її було згуртувати багато молоді, аби йшла (їхала на великах) разом однією дорогою до Бога. Для себе особисто я очікувала, звичайно, молитви і духовного збагачення, але й попри це зустрічі з старими друзями. Я навіть і уявити не могла, що прийде стільки незнайомих мені людей, тобто що волонтерів була дрібка в порівнянні з великою когортою людей, що зголосилась на цю прощу. І це не могло не тішити:)
Після смачнющого і довгоочікуваного (бо з дороги всі були страшно голодні) обіду ми співали пісень і запитували, хто звідки дізнався про цю прощу. Джерел було багато: мережі в Інтернеті, оголошення в храмі св. Петра і Павла, радіо, ну і звичайно, «галичанська» протекція:)
Загалом, проща пройшла на ура! Я безмежно задоволена, адже знала про неї задовго до її проведення і готувалась всіма силами. Спеціально ще паралельно з навчанням влаштувалась на роботу, аби підзаробити грошенят і купити собі «залізного коня» для поїздки. Вістка про проведення велопрощі до Страдчу стала для мене таким собі базовим каменем для того, щоб придбати ровер, про який я довго мріяла, але все не наважувалась. А зараз так тішусь, бо після прощі в мене залишився велик і купа позитивних вражень та емоцій:)
Ірина Киргизбаєва, Волонтер ЦОС.
Побачивши в соціальній мережі Facebook оголошення про молодіжну велопрощу до с. Страдч, яку організовує “Центр Опіки Сиріт”, загорілась бажанням з першої ж миті. А тут ще й на скриньку прийшло запрошення від о. Романа Прокопця. Поїхати кудись на велопрощу я дуже хотіла, але реально оцінюючи свій досвід їзди на велосипеді (а такий досвід можна було на пальцях порахувати) та й страх сідати на ровер і страх перед «перешкодами» – люди і машини на дорозі :), не наважувалась. А тут така нагода – Страдч, це ж так близько (ну я 
думала, що це близько) мені позичають двоколісного ровера, та ще й шолом.
Усе – на прощу записалася! Якось добралася (трохи пішки, трохи ровером) з дому до гарнізонного храму Петра і Павла, звідки після спільної молитви усі прочани рушили колоною через місто. Ось тут я зрозуміла, що «влипла», чи точніше «відстала» 🙂 Перший підйом вулицею Листопадового Чину вибив мене з колії в прямому і переносному значенні. Якщо тут так тяжко, то що буде далі??? А далі був ще «веселіший» підйом вулицею Шевченка (чесно признаюсь, що трохи йшла його пішки), ось ми вже в Рясному, а ось виїхали за Львів і незчулася, як крутила педалями вже по трасі, стараючись не заїжджати за білу смугу (у цьому мала нагоду вправлятися цілу дорогу 🙂 ).
З 30 учасників велопрощі я була тим майже «замикаючим» слимаком. Але завдяки Божій підтримці і організаторам, які супроводжували мене цілу дорогу, підказували, на якій передачі «повзти» догори чи мчати вниз з гірки, коли можна об’їжджати машину чи переїжджати перехрестя, та й іншим корисним порадам, я таки доїхала ціла і майже неушкоджена до нашого пункту призначення. Окреме спасибі нашій аптечці-Юлі, яка надала прекрасну медичну допомогу і врятувала мій лікоть)). Це було невеличке падіння і, як то кажуть, шрами прикрашають, а у моєму випадку – нагадають про чудову велопрощу і гарних людей.
Трішки перепочивши на подвір’ї блаженного Володимира Прийми, де ми залишили наших двоколісних друзів, пішли до церкви. Тут у Страдчі в нас теж була цікава програма – помолилися спільно хресну дорогу, була нагода приступити до сповіді. Згодом відвідали Страдецьку печерську церкву, а наостанку нас чекав смачний сюрприз від волонтерів «Руки допомоги», які приїхали заздалегідь, щоб приготувати нам обід. А місце для відпочинку вибрали просто мальовниче – в затінку дерев біля озер.
Пообідали, відпочили, помолилися перед дорогою подячну молитву, знову до своїх велосипедів і додому. Назад дорога здалася легшою, незважаючи на загальну втому і «гірки», що в ту сторону були прекрасними спусками :). А їхати згори вниз мені сподобалося навіть дуже. Хіба спуск бруківкою по Шевченка ще довго стояв мені перед очима. Все-таки бруківка у Львові – то сила :).
Кінцевим пунктом прощі був храм Петра і Павла, де на Літургії ми спільно помолилися і подякували Богові за велопрощу і за всіх, хто її організував.
Дякую всім за дружню атмосферу і за всі 46 кілометрів яскравих вражень. Здається, тепер я вже їжджу трішки краще :).
Оленка Паралюх, МХС “Світло Христа”.
Особисто для мене велопроща має дуже велике значення!!! Я трішки допомагала в організації, тому все ближче до
прощі, мене переповнювало хвилювання, а чи все в нас вийде. І особистий страх до велосипеда (давно на ньому не каталася) і переживання того чи справлюся я зі своєю роллю медсестри :).
Але результати проведеної прощі мене втішили. В першу чергу – це духовне відновлення. Щораз, як проходиш Хресну дорогу в Страдчі відчуваєш якесь піднесення. По друге – це нові знайомства. Веселі, молоді люди, яких вперше бачу, але провела час ніби, як з друзями. По третє – я переборола страх, щодо велосипеда, було важко, але я тепер знаю на що здатна :).
І найголовніший момент, про який я навіть не здогадувалась. О. Роман разом з волонтерами зробили мені великий подарунок, вручили футболку волонтера і я читала “Присягу волонтера”. Ніби для когось це проста річ, а особисто для мене це дуже важливий і хвилюючий момент. Отримавши футболку розумієш, що все це не просто так, що ти потрібний комусь, а всі вони потрібні мені!!!
Юля Ільчишин, Волонтер ЦОС.
Так сталось,що я прийшла замучена пізно з роботи, і вже майже засинала. А щось в мені в середині підказувало-тобі треба туди йти…і я ще вночі трошки почала збиратися…хоч і не планувала…
Моїх вражень від велопрощі незрівняти ні з чим!..так, як я вперше на прощі. Хоч ноги потім дуже боліли, але ті емоції, що вирували в душі того варті!.. Багато нових знайомих, море позитиву, якогось такого натхнення до життя, до чогось хорошого!.. А найголовніше в мене було таке відчуття, що я частинка одного цілого, це настільки приємно))) Для душевного щастя так мало треба!..тепер з нетерпінням чекаю пішої прощі!..
Христина Шніцар.