19 квітня теплого сонячного полудня розпочалися великопостні реколекції для волонтерів “Центр Опіки Сиріт” в жіночому монастирі сестер радемптористок. Організаторами дійства стали духовні батьки волонтерів – отець Юрій Остапюк та отець Роман Прокопець. Монастир зустрів нас обіймами. До реколекцій долучилось понад 30 благодійників ЦОС. Можливо прозвучить дивно, але переступивши поріг ми відчули себе як вдома, настільки тепла і приємна атмосфера панує в цьому духовному прихистку.
Першим ділом усі познайомились з реколектантом о. Максимом Рябухою СДБ. Отець Макс, як він себе зарекомендував, виявився харизматичним і прикольним в усіх значеннях лектором. Доступною для молоді мовою, повчальними словами з Євангелії про “Сім останніх слів Христа”, незабуваючи про ліричні відступи, наповнив нас новим осмисленням віри та молитовної потреби. Після повчання ми прийнялись до трапези вивчивши з отцем Максом нову молитовну пісеньку ” Хрум ням-ням-ням”, яка надала нам радощів, а особливо апетиту. За чаюванням ми ділились почутим. Такі події неабияк зближують нас, роблять нас єдиним стержнем та непохитною фортецею потребуючих дитячих сердець.
Наступним кроком була хресна дорога, на котрій учасники духовоного навчання передивлялись уривки з фільму “Страсті Христові”, додатково майже кожен з нас мав свою стацію, а їх було 14. Переглядаючи фільм та задумуючись над рядками прочитаного кожен, хоча б на краплинку відчув той біль і страждання Ісуса, водночас ту безмежну любов до нас, яка є постулатом для усіх віруючих. В кімнатці панувала тиша, хтось каявся, комусь на очі навертались сльози співпереживання й печалі, хтось пізнавав для себе щось нове, незвідане. Опісля хресної дороги усі розійшлись по своїх домівках, кожен зі своїм хрестом роздумів але з нетерпінням чекаючи наступного дня реколекцій.
Субота, всі з нетерпінням дочекалися зустрічі з о. Максимом. А він в свою чергу запропонував нам провести останні години з Христом. Отець розповідав, що Ісус Христос воплотився, став людиною і прожив 33 роки, щоб показати нам приклад – як має прожити своє життя кожен із нас, показати, що життя людини без спілкування з Богом є неповноцінне і має зміст, повноту і яскравість тоді, коли Бог є поруч.
Нагадавши закінчення земного шляху Ісуса, о. Максим звернув нашу увагу до Його мовчання при звинуваченнях фарисеїв. Ісус говорить тільки тоді, коли до Нього звертаються з правдою. А Його обвинувачувачі задавали запитання, але не хотіли чути відповіді. Часто ми звертаємося в наших молитвах до Бога і нам видається, що Господь мовчить чи не чує нас. Чи насправді ми хочемо почути Його? У кожного є свої мрії, прагнення, але отець підкреслив, що ми повинні йти до того, щоб наші мрії стали подібними до Божої волі. «Бог мріє про дітей, позбавлених батьківської опіки, мріє пригорнути їх, подарувати любов» – сказав реколектант. І є важливими кожен жест, кожне слово, сама присутність, через яку ми несемо Бога цим дітям. Людина себе відчуває щасливою і відчуває, що знайшла сенс життя, твердо стоїть на ногах і твердо впевнена, що те, що вона робить і є її призначення – як не дивно, не тоді, коли вона реалізовує якісь свої задуми плани, а тоді, коли вона реалізовує задуми і плани Бога. Ісус Христос покликав апостолів, а разом і нас служити – віддати свій час, свої зусилля, свої здібності іншим людям. Все, що ми здобуваємо – якісь знання, навики, можливості – ми не можемо тримати це у собі – і відчуваємо найбільшу реалізацію не тоді, коли, користуючись цими здібностями, досягаємо вершин кар’єри, коли навколо лунають овації нашим досягненням, а тоді, коли ці здібності ми віддаємо іншим. Ми гарно вчились у школі – добре, тепер ми можемо допомогти дітям-сиротам зрозуміти цей матеріал. Усі діти у шкільному віці осаджують своїх батьків страшними задачками з математики, фізики, хімії. І батьки, з великою неохотою напружуючи заржавілі пружинки мозку по частині всяких інтегралів і законів падіння, таки допомагають дітям розібратись у них. Дітям з інтернатів нема кого просити про допомогу – вони, можливо, і не знають, що з цим можна до когось звернутись. Звинувачують себе, ще більше відчувають невпевненість і страх. І ми можемо це змінити. Недармно ми мучились, гризучи граніт науки довгих 11 років, – ці «муки» тепер на щось пригодились. Наше, іноді таке на перший погляд безглузде навчання ніби то не в тому ВНЗ, не на тій спеціальності – це задум Бога, саме тут і саме тепер воно потрібно Богові. Для якоїсь особи ми можемо речі, які ще вчора їй здавались надскладними, сьогодні зробити простими і доступними.
О. Максим акцентував постать Пилата, який знав, що Ісус невинний, який не розумів, чому так злісно Його засуджують. Проте він боявся. Боявся втратити свій добробут, своє становище. І він умиває руки, вирішує плисти по течії. У цей час, коли світ втратив свою християнську сутність, кожен з нас має зайняти чітку позицію, ми не можемо залишатись спостерігачами. Пилат дві тисячі років тому злякався – що сьогодні дасть нам силу перебороти страх? О.Максим наголосив – відповідь проста: «Я не йду сам проти течії. Я борюсь за Христа, борюсь поруч з Христом, а Бог є не просто Сильний, Він Всемогутній».
Реколектант запросив нас задуматись над тим, як ми часто ставимось до інших. Адже кожна людина є образом і подобою Божою, є храмом Святого Духа. І ми повинні знайти в собі силу помітити Бога в ній. О. Максим просив не ставитись до дітей з інтернатів, як до нещасних, знедолених, а прийти до них, як до Бога, відкрити їм серце, як Богові. Кожна людина носить у собі Христа. Коли ми робимо щось тому, хто поруч – ми робимо це Богові.
«По-правді кажу тобі: ти будеш зо Мною сьогодні в Раю!» – другий розбійник був єдиним, хто наважився захищати Ісуса, він побачив у Христі свого Царя, і для Господа не було надто пізно його врятувати. Отець зауважив, що змінитись, пройшовши крізь сповідь, ніколи не пізно. У Бога немає «надто пізно».
О. Максим також привертає нашу увагу до того, що все, що починав робити Ісус – Він починав робити з молитви, і молитвою Він і завершує свій шлях. Отець акцентує ранішні і вечірні молитви – без них все, що відбуватиметься посередині, не має змісту.
Ісусове «Прагну!» звертає нас до прагнення Бога, яке живе у кожній людині. Бог мріє про щось дивовижне про нашу єдність з Ним в різні миті – у важкі і в радісні. Коли Христос йде дорогою на Голгофу – Він падає під хрестом. Часто нам після першого падніння. – каже о.Максим, хочеться втекти і сховатись кудись. Христос встає кожного разу після падіння, бо Він не виконав ще Божий задум, ціль свого життя. Наша ціль – навчитись любити дітей, любити правдиво, любити по-справжньому. Все, що Христос робить – є виразом Його любові до нас. Єдина мета людського життя – уподібнитись Богу.
Останнє слово «Звершилось!» – є вершиною Божої Любові. «Звершилось» означає «все, що Я міг віддати, Я віддав». І слова «Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!» – це той Дух, що ширяв над водами з самого початку – Дух Господаря, Дух Власника землі.
Бачачи цю надзвичайну і неосяжну Божу любов, ми можемо сміливо крокувати поруч з Богом у цьому житті, довіряючи Йому – адже для Господа немає неможливих речей.
Анна Кошіль, Наталя Ільків, Волонтери ЦОС