Вчора Господь зробив усе для того, щоб сьогодні я, переосмисливши вчорашні події знову змогла пережити в своєму серці це велике почуття
, яке має здатність розширювати, розм’якшувати і відкривати… Я про вдячність. Вчора, коли мені вручили сертифікат на безкоштовну участь у паломництві на подію Канонізації Пап Івана Павла ІІ та Івана ХХІІІ у Ватикані в паломницькому центрі “Рафаїл”, я не на жарт “розійшлася” і якось одну за одною почала згадувати радісні події, в яких досвідчувала Бога в своєму житті. Я багато розповідала в жартівливому для мене характері про ці події і в якомусь моменті мені майнула думка: “Щось ти Танюха розійшлася і вже добряче присіла людям на вуха”. Але спинити потік тих спогадів було годі. Потім я себе трохи скартала, але коли розповіла про це своїй подрузі, вона з мене пожартувала. Розказала, що один отець оправдовувався перед парафіянами за свої довгі проповіді, кажучи, що то Дух Святий на нього сходить і не в його силах це спинити. Я посміялася, а потім подумала, що можливо Господь хотів мені пригадати про ці події не просто так.
А після ми з сестрою мали ще одну, можливо важливішу подію. З волонтерами Центру Опіки Сиріт, що діє при гарнізонному храмі свв. Петра і Павла ми відвідали одну багатодітну сім’ю. Сьогодні, при кожній згадці цієї сім’ї, я ледве стримую сльози. Коли ми з повними клунями (пожертвами добрих парафіян) зайшли у їхню квартиру, я була в шоці. Маленька комірчина, бо мені дуже важко називати її квартирою, в якій живе шестеро людей: чоловік, дружина і чотири донечки, найстаршій дев’ять рочків, а наймолодшій дев’ять місяців. Один стіл – кухонний, одне ліжко і одне напів-ліжко, стилаж замість шафи, без ремонту… Нас зустріла привітна усміхнена мама чотирьох дівчаток, батько був на роботі, бо мусить годувати своє велике сімейство. В очах щира вдячність за принесені пакунки з речами і продуктами. При спілкуванні з нею помітила, що жінка дуже щира і чесна. Виявляється, що і вона і її чоловік дуже рано стали сиротами. Вона втратила маму в одинадцять років. Потім її виховувала бабця, яку вона поховала, коли їй було сімнадцять. Сором’язливо відповідає на незручні для неї запитання про освіту, про професію, про те чи шлюбовані з чоловіком. А я ж її розумію… Та хіба вона мала можливість отримати освіту, коли залишилася сам на сам з цим світом? Мусила іти працювати. А те, що ніяк не знайшли з чоловіком часу, щоб обвінчатися. Та й цього не засуджую. Коли ми запропонували, що можуть з чоловіком по неділях ходити на підготовку до шлюбу, а волонтери в той час будуть з їхніми дітьми при храмі, радо погодилася. Коли говорить про свої “хороми”, то каже, що мало бути тимчасово, але ж не думала, що Господь подарує їй стільки діток. І при цьому цілує свою найменшу, яку тримає на руках, а сама аж світиться від щастя. Ну от скажіть мені, що то за чудо таке, що людина живе в такій нужді, а в неї немає навіть нотки нарікання, ніякої злоби, ніяких образ, ніякої жовчі… Тільки щастя. Сестра пізніше звернула мені увагу на те, що в неї і гарна зачіска, і діти чистенькі, виховані, відкриті, життєрадісні, талановиті, люблені. Вони нам стільки віршиків розказали. В тій маленькій квартирці акуратно і наскільки це можливо прибрано і чисто. Жінка Постійно посміхається, а коли згадує батьків, бабусю досихпір очі мокріють. Своїх діток і чоловіка з золотими руками не може нахвалити. В своїх двадцять дев’ять мріє, як колись до неї старенької бабусі приїде така велика кількість внуків, що не помістяться у хаті. І знову посміхається.
Коли я вкінці цього насиченого дня приїхала з сестрою додому, в коридорі зустріла свою маму, розповіла, де ми були, обняла її і сказала: “Мамо, я таке бачила… Ми живемо як олігархи… Я така невдячна буваю…” Мама посміхнулася, обняла у відповідь і тихо сказала: “Я рада, що ти це зрозуміла…”
Сьогодні, згадуючи те, що було вчора, я знаю чому Господь так багато добра мені пригадав, а потім показав цю сім’ю. Він знову вчив мене вдячності. Тої вдячності, яка спонукала до каяття, до прощення, до дій…
Тетяна Баїк, волонтер