З 19 по 22 червня волонтери Центру Опіки Сиріт побували у Карпатах, а саме у Яремчі, провівши таким чином черговий щорічний відпочинок, організований для наших волонтерів.
Справді, поїздка в Яремче стала вже дуже доброю традицією проведення веселих, цікавих і насправді незабутніх днів у горах у колі нашої волонтерської родини. Хоч волонтери завжди бачать один одного упродовж тижнів, місяців (хтось частіше, хтось рідше), але саме ось такий подібний виїзд за місто на кілька днів дозволяє по-справжньому «відірватись», повним енергією, молодим людям.
Цього разу на поїздку в Яремче ми замовили 11 квитків на поїзд. Саме стільки людей зібралося близько четвертої години дня, 19-го червня, на головному вокзалі нашого Львова. Усі з повними рюкзаками шортів, футболок, взуття 
та інших речей необхідного вжитку «приперлися» на вокзал. А дехто з такими великими, що ту людину, котра несла отого рюкзака, неможливо було впізнати, дивлячись на неї здалека. Ну, якби там не було, усі ми сіли в поїзд і гайда в Карпати.
Як і кожного року, цього разу нас привітно приймали пані Оксана і пан Антон. Напевно, в кожній карпатській домівці якось по-особливому особливо, вибачте за тавтологію. Дерев’яні стіни, в кожній кімнаті вишитий рушник або картина. Усюди на столах багато різних вазонів. Хоча може не тільки в Карпатах так люди приймають гостей. Але чомусь здається, що в Карпатах це все дійсно особливо. Може тому, що ми самі не живемо в Карпатах і завжди вважаємось там «приїжджими». Але той домашній затишок будинку, в котрому поселились наші волонтери, дозволяв нам почуватись так як у себе дома. Тільки дома можна лягти на диван, ноги покласти на стіл, тримати в руках пакет «сємок», гризти ті зернята і дивитись телевізор. А тут… А в гостях так не можна.
Першого дня наші волонтери відвідали гору Маковицю. Дорога була не надто складною, але дуже цікавою, тому що значний шлях ми ступали по великих скалах і здоровенних каменюках. А це все насправді було цікаво. Бо ті каменюки сама матінка природа поскладала так як тільки їй цього захотілось. І треба сказати, що складала не так рівно, як вже тепер покладена бруківка по 
вулиці Городоцькій у Львові.
Наступного дня наших волонтерів чекала мандрівка на найвищу вершину українських карпатських гір. До речі, похід на Говерлу – це один з обов’язкових пунктів у відпочинковому графіку волонтерів у Яремче. Вершина самої Говерли, як виявилось згодом, не так вже і близько. А може нашим волонтерам так здавалось, що вона не дуже близько, бо сірі хмари не дозволяли їм бачити саме верхів’я гори. А може то і на краще, бо коли б бачили, що кінець шляху ще далеко, то тільки би й дивились туди вверх і думали: «О, йой, як же ще багато «перти»!». Але, якби там не було, усі подолали непростий, але й незвичний шлях. Ну, справді незвичний, без усяких перебільшень. От, судіть самі. Хіба може бути шлях звичним, коли припустимо, ви зупиняєтесь, озираєтесь і довкола себе бачите широчезні гори, на котрих розстелились густі дрімучі сосново-смереково-ялинкові ліси. Хіба звично, коли ви після цього проходите ще кілька десятків-сотень метрів і вам здається, що, здійнявши руки до гори, ви доторкнетесь хмар. Це все дійсно по-особливому особливо. І зовсім незвично.
Але похід на Говерлу – це була тільки перша частина програми суботнього дня. Вже ввечері на наших волонтерів, чекала «Велика гра», котру їм організували наші, так би мовити, волонтери зі стажем – Іра, Оля та Юля. Минулого року Велика гра була особливою тим, що вона проходила по цілому Яремче і всі наші волонтери під час гри 
пересувались з однієї бази із завданням до іншої на велосипедах. Цього разу, сама гра також повинна була проходити по місту, але особливістю мало стати те, що вона планувалась проводитись вночі. А всі волонтери повинні були бігати нічними темними вулицями з ліхтариками, освітлюючи собі дорогу. Але в той день, чи точніше сказати вечір, погода нам усім змінила плани. Десь близько сьомої години вечора над Яремче «організували собі зустріч» грозові хмари – дощ падав близько двох-трьох годин. Але вже в той час організатори гри повідомили усіх, що нажаль, а може на щастя, через примхи природи велика гра на вулиці проходити не буде. Хоч, як ми знаємо у природи немає поганої погоди. І мушу вам сказати, що якою б погода не була за вікном, у нашій волонтерській родині «погода» завжди тепла і сонячна. Тому, ніхто й не думав розчаровуватись, коли почули про те, що Велика гра пройде вночі у самому будинку. Головне те, що вона пройде при повній відсутності світла. Умм, романтика! Ну хіба, що знову ж таки, можна буде користуватись ліхтариками. Добре, що хоч так, а то свічок ніхто не мав. А при повній темноті, без ліхтариків, читати завдання було б напевно не дуже зручно.
Гра насправді була дуже цікавою. Але найперше треба сказати, що вона проходила у форматі відомої всім телепередачі «Форд-Боярд». Волонтери були розділені на дві команди, по чотири чоловіки в кожній. Розгадували загадки, мізкували над ребусами, переносили кульки за допомогою паличок для морозива з 
однієї посудини в іншу, пролізали між шнурками (так, ніби між лазерними лініями, як у голівудських фільмах), просували руку в пакети, в котрих були тісто, борошно, жир, олія, цибуля і всяка всячина, і серед оцього всього треба було знайти карточку з завданням. Було дійсно цікаво. Тільки от, нажаль, дві години так швидко пройшли (десь приблизно стільки часу тривала сама гра), що нікому і не хотілось завершувати саму гру. Закінчивши гру, наші учасники ще довго не хотіли спати, тож пішли усі на кухню пити каву, чай і обговорювати перипетії нічного змагання…
Так закінчилась субота. А вже третій день своїх відвідин Карпат – неділю, наші волонтери розпочали з походу до храму, котрий розташований недалеко від будинку, в якому днювали й ночували наші волонтери. А вже пізніше усі сходили на екскурсію на водоспад і на ринок, котрий простягається на одному з берегів річки. А дехто ще встиг і на конях верхи поїздити. Одним словом, старались максимально корисно для себе провести останні години перед поверненням до Львова. А вже недільного вечора усі смакували шашликом і обговорювали усе те, що прожили, побачили, відчули протягом днів, проведених серед гірських височин.
У той вечір двом нашим волонтерам, котрі своїми стараннями і відданою добротною працею на «волонтерській ниві ЦОСу» насправді заслужили того офіційного звання називатись волонтером «Рук Допомоги», були вручені футболки волонтерів. Спочатку гучними ударами долоні до долоні, утворивши шумні оплески, а вже потім міцними і щирими обіймами усі інші присутні волонтери привітали Аню Гутей і Марту Буцяк.
Тієї ночі ми поснули дуже пізно, десь аж біля четвертої години, а хтось може ще пізніше. А може це була вже четверта година ранку. Не знаю. Але якраз тієї ночі волонтери старались зручніше влягтися вже не в затишній кімнаті будинку з дубовими стінами на м’якому теплому ліжку, а в плацкартному вагоні на обтягнутому шкірою і позначеному цифрою місці.
Усі вже повертались до рідного Львова. Хтось менше втомлений, хтось більше, але усі з думками про відпочинок, 
котрий ось-ось закінчиться прибуттям поїзду на перон залізничного вокзалу нашого міста.
Усе колись починається, усе колись закінчується. Так довго наші волонтери чекали на вікенд у Яремче і так швидко він пройшов. Але пройшов насправді по-особливому особливо. І як би волонтерам хотілось чи не хотілось, щоб ця поїздка закінчувалась, все ж і вона добігає свого кінця. Не буду багато вдаватись у філософію і говорити словами, прочитаними в розумних книжках, але скажу, що закінчення подорожі до Карпат тільки говорить про те, що починається якась нова мандрівка у нашому житті. Нехай довкола нас не будуть краєвиди нескінченних красивих гір, не буде чутно галасливого шуму гірських річок, і вже тепер замість струнких 
смерек будуть височіти дев’ятиповерхівки, але все ж таки у нашому житті починається щось нове. І давайте не будемо говорити, що просто продовжується все те, що було до поїздки в Яремче. Давайте будемо вважати, що «відкриваються» нові дороги, незважаючи на те, якими були події у нашому житті триденної давнини – чи вони були дуже хорошим та приємним для нас, чи, особливо, якщо вони були такими, про які не дуже хочеться згадувати… А сьогодні новий ранок, новий день. І він буде дарувати нам нові хороші, повні цікавого, миттєвості у нашому житті.
Знаєте, красу Карпат неможливо описати кількома фразами. Та й про будь-яку красу можна говорити довго-довго. Але якщо колись вам будуть задавати питання «Як вам гори, як вам Карпати?» або стануть розпитувати про цей дивний куток землі, то ви можете багато розповідати про їх чарівну красу і мальовничу природу. А можете, задумавшись трохи, на якусь мить повернутись своїми спогадами туди, «де гори й полонини, де стрімкі потоки-ріки»; туди, де, здається, найчистіше і найпрозоріше повітря у цілому світі; туди, де бере свої початки і народжується дивовижна частинка природи. Тоді і слів багато не треба, достатньо просто відповісти: «Карпати – це по-особливому особливо!». І це справді так.
Андрій Гринда, волонтер