Авторська стаття волонтера “Центру Опіки Сиріт” Андрія Гринди про “Різдвяну школу-2016”.
Розмова двох подруг-шестикласниць у соцмережі.
Наталочка Ковпак: привіт (смайлик, котрий усміхається)
Ліза Соврун: привіт (смайлик, котрий усміхається; три смайлики, котрі цілують сердечком; три смайлики, котрі в захопленні відкривають рота)
Наталочка Ковпак: завтра знову до школи (сумний смайлик)
Наталочка Ковпак: так не хочеться (три сумних смайлики)
Ліза Соврун: і мені не хочеться (сумний смайлик)
Наталочка Ковпак: знов треба рано вставати (сумний смайлик)
Ліза Соврун: ага (сумний смайлик)
Наталочка Ковпак: нам щось задавали з математики?
Ліза Соврун: задавали
Наталочка Ковпак: ненавиджу математику
Ліза Соврун: і я не люблю
Наталочка Ковпак: її ніхто не любить, хіба Віталік…
Наталочка Ковпак: як можна любити математику!
Ліза Соврун: я не знаю
Наталочка Ковпак: а що задавали?
Ліза Соврун: зараз подивлюсь в щоденнику
(через трошки часу)
Ліза Соврун: номер 425
Ліза Соврун: 426 (1,2)
Ліза Соврун: 429
Ліза Соврун: 431
Наталочка Ковпак: ого (смайлик, котрий показує здивування)
Наталочка Ковпак: так багато (сумний смайлик; смайлик, котрий тримається за голову)
Ліза Соврун: 432 (1,2,3,4)
Ліза Соврун: 434 (1,3,5)
Наталочка Ковпак: ого (три смайлики, котрі тримаються за голову)
Ліза Соврун: 436
Наталочка Ковпак: ого (смайлик, котрий показує здивування; смайлик, котрий тримається за голову)
Ліза Соврун: Віра Степанівна спеціально так багато задала, щоб ми мали що робити на канікулах
Наталочка Ковпак: а ти вже щось робила?
Ліза Соврун: перший номер
Наталочка Ковпак: я не встигну до завтра всього зробити
Ліза Соврун: і я не встигну
Наталочка Ковпак: мама кличе. па-па (смайлик, котрий цілується сердечком)
Ліза Соврун: па-па (смайлик, котрий цілується сердечком)
Насправді, в кожної дитини свої особисті глибокі відносини зі школою. І кожна дитина зможе багато чого хорошого розповісти про неї. Причому, слово «хорошого» в останньому реченні можна і брати в лапки, і не брати – тут вже залежить від змісту слів самої дитини. Та й в кожного з нас, вже старших, були, а може і тепер ще є свої певні довготривалі стосунки зі своїми школами. Тут достатньо попробувати залізти в свої тодішні думки і (або) пригадати слова своїх тогочасних однолітків, котрі стільки всього різного могли сказати про ту, котра кожного разу з самого ранку кликала нас до себе голосом батьків і не дозволяла нам ще хоч трохи повалятись в своєму теплому рідному ліжечку. Як інколи згадаю про ті «складні», «важкі» дитячі часи, то просто так і хочеться знову повалятись в тому самому теплому дитячому ліжку.
Але, як ми всі знаємо, ніщо не стоїть на місці. І школа також розвивається. І діти якось так змінюються. І може, щоби дізнатись щось нове про сучасну школу, треба, напевно, попробувати поговорити хоча б з кількома дітьми, котрі саме зараз гризуть і смокчуть граніт науки за партами дитячих освітніх закладів. Думаю, вони – діти науково-технічного прогресу – точно зможуть розказати про свою школу щось своє, і щось цікавіше, і певно навіть щось таке, чого ми про неї просто могли і не знати.
“Різдвяна школа”, котру вже більше п’яти років поспіль проводить “Центр Опіки Сиріт” для дітей-сиріт з інтернатів не тільки Львова і області, а й для дітей з виховних закладів інших областей, дещо інша. Вона не подібна до тої самої, де діти ходять, як часом чуємо, протирати штани. Так, у нас нема того подібного щоденного розкладу занять, котрий вони вже і без пам’яті можуть розказати. Так, у нас нема тих звичних для школи дзвінків, котрі так різко змінюють настрої в її середині: дзвінок – тиша, дзвінок – світ на виворіт, дзвінок – тиша, дзвінок – світ догори-дригом, дзвінок – тиша… Але у нас тут свій не менш строгий розклад: вставання-зубкиочищання-ротополоскання-личковмивання, ситний сніданок, ранкова молитва, майтер-клас, виходи на екскурсію чи виставу в місто, теплий обід, знову майстер-клас, ігри, банси, коляда, вечірня молитва, смачна вечеря, ліжкорозстеляння-тіловлягання-подушкообнімання.
У нас тут свої дзвоники, котрі голосом і звуками долонь наших волонтерів знову радо кличуть усіх дітей до веселого проведення часу і пізнання чогось нового. У нашій школі свої сурові правила. Тут категорично НЕ забороняється: міцно обніматись; щиро посміхатись; тепло спілкуватись; голосно галасувати і кричати, коли не кричати просто неможливо; бігати, коли бігають навіть самі волонтери; просто бути собою і таким, яким ти звик бути щодня.
Тут школа позитивного настрою та добрих справ, школа вираження своїх найщиріших емоцій. Фрази вигляду «молодець», «яка краса», «дякую», «люблю», «а тепер колядуємо голосніше» та інші просто таки самі по собі народжуються посеред того різдвяного повітря, котрим дихає школа і стають далеко не винятками серед інших звичних, може, навіть буденних виразів.
Виходячи з цієї школи, діти несуть з собою великі рюкзаки, повні тепла, любові і таких простих справжніх щирих дитячих емоцій. А на домашнє завдання діти отримують вправи подібні до: добре відпочити, міцно виспатись, набратися сил на новий день і ні в якому разі не забути принести свою гарну посмішку та добрий настрій наступного ранку. Хоча, за останні два пункти можна взагалі не переживати і бути певним, що вони точно будуть зроблені. А якщо часом сталось так, що хтось все таки цих завдань не виконав, той відразу ж буде «покараний» теплими обнімашками, доброю порадою і привітними словами волонтерів, котрі заставляють дітей (можливо, не одразу і може не всіх, бо все ж таки у кожного свій особливий характер) приєднуватись до своїх друзів, котрі усі або вже поринули у чергову порцію цікавих ігор та майстер-класів, або тільки починають ознайомлюватись і уважно слухати про те, що ж такого вони будуть робити на цей раз.
Це школа, де таке звичне для дитини «До побачення!» змінюється на проникаюче «Коли ми знову зустрінемось». І коли проходить ота мить обнімання і рукамимахання на прощання, а дитина тобі зі сльозами на очах говорить «Я буду сумувати за тобою», тоді ти розумієш, що для них це все дійсно та школа, котра їм насправді найбільше потрібна…
Так, можливо, не усі діти відкриті на подібні почуття. Не всі ж ми однакові. Але бути разом з дітьми в часі різдвяних свят у такий спосіб – це щось. Скажете, нахвалюю роботу Центру… Попитайте в дітей… А вони вам скажуть, що пережили купу емоцій. Для них це просто радість. Це радість і для волонтерів. Хоча, звичайно, не все було просто. Звичайно, що це все клопоти, це все турбота і робота знов таки волонтерів, а також тих, хто їм допомагав в підготовці і проведенні усіх цих різного роду забав. Але повірте, що усе це тільки хороші клопоти, щира турбота і добра, віддана, любляча праця.
І для всіх і кожного ті теплі моменти, пережиті на школі, ще не скорого минуться у пам’яті, а деякі з них залишаться в ній добрими спогадами назавжди. Без всякого перебільшення. Достатньо пригадати хоча би порив захоплення дітей, коли вони усі разом довкола великого круглого столу ліпили вареники. Ліпили вареники – це надто просто сказано. То був справжній великий варениковиготовельний процес: насипали борошно, клали на нього розроблене тісто, брали в руки качалки і розкачували це тісто на тонкий шар, потім брали в руки стакани і робили варенички, ложкою набирали варену картоплю і накладали на вареничку, загортали картоплю у ту вареничку, пильним оком вдивлялись чи зі всіх сторін добре вдалось зліпити кінці тої самої варенички, поправляли як щось було не так і тільки тоді клали на стільницю новий кулінарний виріб. Гм, новий кулінарний виріб. Той вареник такий малий, біля нього стільки праці (а може не так багато тої праці, як я тільки що описав), а як швидко він потім «тане» в роті! Але в цьому всьому процесі брала участь не одна пара рук, тому і самих вареників було немало. Такої великої усміхненої команди на фабриці по ліпленню вареників я ще ніколи не бачив. Чесне слово. І це лише один згаданий момент з цієї різдвяної школи. А скільки всього іншого було!
Віримо, що цей час для усіх цих потребуючих дітей був справді тою школою, котра не в розумних теоремах і не незрозумілими правилами, а простими щирими словами і ділами любові зможе стати для них частиною тої основи, котра формує їх як людину. Можливо, це один з тих уроків, котрий просто зможе допомогти хоча би в деяких ситуаціях у їхньому житті або у житті тих, з кими колись пов’яже їх доля.
Андрій Гринда