Вітаю Тебе з Твоїми уродинами!
Моє серце вже не може битись у такт з твоїм…. Від тепер воно б’ється за нас обох! Сказала б, що твої мрії збудуться у моєму житті, але для чого це тобі? Ти забороняв мені плакати, для тебе я мала бути свобідна що розуміє стан втрати так само як і момент виграшу…
Твої слова колисали мене і твій бархатний голос заспокоював мене… ти любив усім серцем… у ньому була одна жінка, така щасливо-самотня, проте кохана… якось натрапила на твої листи до неї і зрозуміла, що така любов буває раз в ніколи. Раз в ніколи твої дбайливі руки діставали мені зірки із неба, хапаючись за проміння сонце, ти нахиляв його щоб висушило мої сльози… раз в ніколи ти злітав на велосипеді зі мною… а позаду товклись яблука і коса… як шимпанзе лазив, щоб рвати мені черешні… плів з трави брендові босоніжки… катулявся зі мною у квітах… Робив гойдалку, що зі мною перетворювалась на райдугу сміху, усмішок… ти працював на мій сміх…
Мозолі, піт яких був пронизаний духом землі витирали сльози з моїх голубих очей… у лісі лагідні руки шукали найкращу ялинку і якщо мені не подобалась ішов вдруге… скажено у свої 60 лупився з чоловіками біля церкви, як косив траву і здавалося що розмахом руки ти скоро скосиш усю круглу землю, що у моїй уяві була вся вкрита травою… могутній як Аполон і підбитий як птах у клітці, коли не стало бабусі… зганяв дітлахів із подвір’я, щоб граючи у футбол не топтали трави, а сам нишком – тишком від бабусі забивав голи…ти був фраяр… такий сильний і слабкий у своїх немочах… усмішка що лагідно закручувала серце у подяці… морщинки на чолі, що заражали мене знанням, мудрістю… не навчаючи вчив мене вчитись!
Одного вечора, моя лялька Оля почала вередувати… вона мені нашіптувала, що їй уже надоїло лежати на ліжках або сидіти в мене на колінах. Вона безстидниця захотіла бути дорослою і мати свою лавку. І як думаєте, що я зробила? Пам’ятаю як злазила із сходів, на вулиці біля лампи кружляли мільйони мух, я обережно спустилася у підвал… там сидів дідо. Підвал – його парохія. Він тут собі зробив котел… тут була ленінградка де він варив собі чай, тут навіть провів воду… все як має бути. Одна кімната із запасами на зиму… інші дві великі із полицями на яких ціла купа інструментів, машинок і різних його штучок. Тут навіть було його улюблений диван. Це була його величезна печера… виважено на території своєї парохії – підвалу робив шах і мат! А опісля скажено танцював у підвалі нагадуючи рухи сучасного капуеро… О так, він був майстром у цьому! Там він мав улюблене шкірою оббите крісло. Коли я приходила він брав мене на руки і садив у нього. А потім перед усіма друзями велично казав: «Галю, на тому кріслі сиділи великі люди, ти собі навіть уявити не можеш хто!». І я не могла уявити, і дотер не знаю хто тут сидів… але деколи спускаюсь тепер у це холодне і закинуте місце… і дідовий підвал я із сльозами обережно сідаю сюди і перед очима зникає занедбаний стіл, речі, інструменти що квилять і плачуть за руками улюбленого господаря… тут з’являється теплий вогонь у котлі, язики виблискують відчуваю кроки діда, а тут ніби прийшов вуйко Зеник… і дошка з шахматами вже напоготові. І звичайно трішки горілки, ковбаси і закуски… відчуваю тепло дідових спрацьованих долонь. Долонь що грюкали скажено по столі коли було щось не так і долонь, що болісно витирали рій сліз на похороні бабусі. Я пам’ятаю його сильного і немічного. Пам’ятаю його у повазі цілого району і в час коли рідні зневажали… яку велику гамму почуттів переживає людина впродовж свого життя!!!
Ой, я ж почала із ляльки Олі))) ну і так, я прийшла до дідуся і сказала майже наказовим тоном, що Оля хоче лавку. Вона була зроблена настільки уміло, настільки акуратно… із такою Любов’ю… я була щаслива! Оля сіла на лавку і почала падати… тоді вона почала до мене кричати: «Ей, а де спинка? Чому тут нема спинки?». І дідо знову взявся робити спинку… робив швидко і ніби сам переймався, як він не додумався, що Оля не буде мати куди опертись!? Коли усі за вечерею побачили нову лавку,
то з усміхом пам’ятаю слова мамусі: «Дідо тобі із неба зірку дістане!».
У моїх спогадах ти завжди сильний, вишколений,розумний. Дякую Богові та тебе, за того, що замінив мені тата… за твою філософію і свободу яку починаю лиш тепер петрати… Мій дідусь, я ніколи не казала, що люблю тебе… Та й для чого? Якщо ти це я, а я це ти!
Галина Василиця
Фото: kampot.org.ua