У мене допитуються, чи можна любити чужих дiтей так само, як рiдних. Я мовчу.
Бо всi вони для мене — рiднi, не чужi.
Про таких, як Наталя Стрiльчук, кажуть: як би могла, увесь свiт
пригорнула б до грудей. Стiльки у неї любовi, доброти й енергiї.
На всiх вистачить!
Я довго збиралася до неї у гостi, але в Наталi все не складалось
через безконечнi сiльськi роботи та клопоти з дiтьми. Вона
дивувалася, чим її таке звичайне життя могло зацiкавити iнших?
Думала, може, тим, що знаний односелець, колишнiй заступник
мiнiстра внутрiшнiх справ, подарував їй хату? Але я хотiла написати про жiнку, яка наважилась стати мамою чужим дiтям.
Зустрiла мене Наталя бiля сiльської школи, де вчаться її молодшi
дiти. Привела до своєї хати, ще занедбаної зовнi, зате з модним
ремонтом усерединi. Пригостила чаєм iз бутербродами i стала
розповiдати про життя. Я майже не перебивала її запитаннями — не
було потреби.
“От у мене допитуються, невже чужих дiтей можна полюбити так, як
рiдних? Кажуть, є голос кровi, вiд якого нiкуди не подiнешся. А
чужа кров — холодна й безголоса. Я не сперечаюся. Може, якби у
моєму життi все склалося гладенько, без горя й потрясiнь, менi
цiлком вистачило б власної родини i чужi сльози не пекли б.
Я оце недавно справила поминки по своєму первiстку Вiталику.
Шiстнадцять рокiв минуло… Шiстнадцять! А я досi не можу забути
той день. Це сталося о пiв на дев’яту ранку…
Я була в хатi, свекор бавився з Вiталиком на подвiр’ї. А тут
додому заскочив Олексiй, мiй чоловiк. i треба ж було, щоб вiн
своєю вантажiвкою заїхав у самий двiр, а не залишив її на
вулицi… Коли вийшла на подвiр’я, Вiталик уже був неживий —
потрапив пiд заднє колесо вантажiвки. Синочок мав лише рочок i
вiсiм мiсяцiв. Це таке горе, таке велике батькiвське сирiтство й
таке почуття провини, що не передати словами…
Пiсля похорону я думала, що занедужала по-жiночому. Звернулась до
гiнеколога, вiн оглянув мене й каже: “Ти знову при надiї. Бог
одну дитинку забрав, а iншу дав”. Я народила Стасика. А ще за
чотири роки — iринку.
Ми перебрались до Вiнницi. Чоловiк знову влаштувався шофером, я
пiшла працювати продавчинею, а потiм додатково ще й покоївкою в
готель. Якось серед ночi будить мене телефонний дзвiнок. Жiнка
голосить росiйською: “Наташа, ты — мать, не дай мне потерять
детей! Помоги!!!” Ледве зрозумiла, що це моя односельчанка Вiра
телефонує. Вона тепер в iталiї на заробiтках, залишила дiтей на
чоловiка. А вiн зв’язався тут з однiєю непутящою, у неї п’ятеро
дiтей вiд рiзних чоловiкiв. От вони стали разом жити, пити й
гуляти. Не знаю, що там i як сталось, але його звинуватили у
злочинi, посадили. Дiтей мали оформляти до сиротинця. Хтось
повiдомив Вiру, i вона серед ночi розшукала мене.
Ми з нею не родичi, не подруги. Але ж грiх не допомогти. Ми з
чоловiком згодились взяти їх тимчасово, поки Вiра зможе приїхати
з iталiї. Дiанку й Вовчика я вiдвоювала. Танком перла на
чиновникiв, горою за них стала, а у сиротинець не вiддала.
Повернулась з малими у село, а чоловiк залишився у Вiнницi, бо не
мiг роботу кинути. Моя свекруха, коли побачила такий кагал на
порозi, за серце схопилася. Потихеньку я завела корову,
поросят, птицю, бо ж дiтей треба чимось годувати. Ще Вiра
присилала з iталiї по 100 євро, щоправда, рiдко. А вже як мене
взяли на роботу самотнiх бабусь доглядати, то ми взагалi зажили
непогано. Стасик, мiй старший син, i корову видоїть, i поросят
нагодує, i за молодшими нагляне.
Якось iду селом, коли чую попереду гвалт, якiсь люди вовтузяться.
Пiдходжу ближче, а це Аллу мiлiцiя до спецiнтернату пробує
забрати. Дiвчина плаче, пручається. У нас вважають, що Алла
несповна розуму. Мама-алкоголiчка весь час її бiля себе тримала,
нiчого путящого не навчила. В Алли вигляд дорослої жiнки, а розум
дитини — доброї й наївної. Її мама померла, хата занепала, от i
надiйшло розпорядження забрати Аллу до притулку.
Не вiддала я її. Умовила свекруху приписати до себе. Свекруха в
мене дуже добра жiнка. Вона побурчала трохи, мовляв, я буду зi
всього свiту нещасних до хати зводити, собi та їй клопоту
завдавати. Але таки послухала.
А в Алли був син, Андрiйчик. Я знайшла його. Це було непросто,
але в нас у районi дуже хорошi люди, вони й допомогли. Приїхали
ми з Аллою у спецiнтернат для розумово вiдсталих, а нам
вiдмовляються показувати Андрiйчика. Але то вони мого характеру
не знали! Я наполягла, щоб показали хлопчика. А що поганого в
тому, коли дитина знатиме свою маму? Йому нинi дванадцять рокiв,
вiн так радiє, коли ми приїздимо провiдувати. Алла тепер має
заради чого жити, мрiє забрати Андрiя до себе.
Це вона нинi вiдкрила свої мрiї, а тодi не наважувалась, бо ми
не мали власного житла. Я так мрiяла про свiй куток! Тепер буду
до кiнця вiку вдячна Миколi Васильовичу, що вiн подарував менi
хату й дав новий стимул до життя. Тим паче я його не просила,
сам допомiг.
Поволi стала я доводити хату до ладу. Змiцнила фундамент,
стягнула стiни, якi по кутках вже стали розсовуватись, а далi
вiдремонтувала двi кiмнати, поставила нову грубку. Аж тут на
Йордана приїздить Вiра з iталiї по дiтей. Тяжке було прощання… Ми
всi плакали, бо за три роки не те що звикли одне до одного, а
зрiднились. Поїхали Вовчик з Дiанкою, i хата спорожнiла. Мої
дiти похнюпились, носи поопускали. Особливо iринка, бо ж Вовчик
був її ровесником i спiльником у всiх iграх, а Дiанка на кiлька
рокiв молодшою.
Минуло кiлька мiсяцiв, як я випадково почула у райсоцзабезi
розмову. В сусiдньому селi померла вiд раку молода жiнка. Тепер
її дiток, семирiчного хлопчика й п’ятирiчну дiвчинку,
оформляють до сиротинця. У мене серце розболiлось. Я — бiгцем у
кабiнет Валентини Андрiївни, завiдувачки: “Вiддайте менi дiтей!
Обох забираю!” А вона: “Стишся, Наташо. Ти знаєш, що дiтей не
двоє, а троє?” Я повернулась додому, раджуся з дiтьми. iринка
вiдразу: “Мамо, вони красивi?” А Станiслав по-дорослому питає,
скiльки рокiв хлопчиковi. Каже: “Ще одна пара чоловiчих рук в
сiм’ї не зайва, ми разом все робитимемо, проживемо!”
Я вiдразу взялася збирати документи на опiку, а саму все сумнiви
беруть: чи правильно я роблю? I пiшла я на цвинтар, де Вiталик i
мiй тато похованi. “Знаєте що, мої дорогi? — кажу їм. — Може,
ви мене осудите… Але тебе, Вiталику, з нами нема, Володя з
Дiанкою поїхали з Вiрою. А менi так чогось на душi смутно. То я
надумала забрати трьох сирiток. Снiжанцi п’ять рочкiв,
Богданчику — сiм, а Софiйка зовсiм манюня”. Минає зо два тижнi.
i що ви собi думаєте? Сниться менi Вiталик, уже величенький,
такий, яким мав бути нинi, якби жив на свiтi. Каже: “Мамо, ми
тут з дiдом побалакали й вирiшили: забирай дiтей. Хiба ж їм буде
краще у сиротинцi?” Я аж заплакала, прокинувшись…
Прикипiла я душею до тих дiток. Вони скромно дуже жили. Батько їх
покинув, мама хворiла. Богданчик був за старшого, збирав лiкарськi
трави у лiсi, возив з мамою здавати в Шаргород. А коли
народилась Софiйка, то став ще й за няньку, пелюшки мiняв,
бавив, бо мама уже не могла… Набiдувалися тi дiтки, бiдненькi…
Я бачила, якими заздрiсними очима вони дивляться, як iринка зi
Стасиком горнуться до батька, коли приїздив з Вiнницi навiдати.
Богдан зi Снiжанкою тримались осторонь Олексiя, хоча той завжди
привозив їм подарунки, цiкавився їхнiми справами. Все враз
змiнила маленька Софiйка. Дiти саме бавились у дворi, а тут
Олексiй вiдчиняє хвiртку. iринка зi Стасиком кинулись йому
назустрiч: “Тату! Тату!” Софiйка ще тiльки вчилась ходити, а й
собi чеберяє услiд, рученята тагне: “Тату!” Богданчик кинувся до
сестрички, але Олексiй перший нахилився i пiдхопив на руки. Бодя
став, подумав мить та й запитує: “Дядьку, а можна менi теж
кликати вас татом”? “i менi…” — вихопилось у Снiжанки.
Ось так i живемо. Тепер документи збираю, щоб Андрiйчика забрати
зi спецiнтернату. Аллi його, звичайно, не вiддадуть. Але я знаю,
як їй допомогти. Менi не вперше…
Записала Людмила МРАЧКОВСЬКА
ФОТО ЛЮДМИЛИ МРАЧКОВСЬКОЇ
Джерело: Газета “Моя сповідь”