Їхня активність та любов до дітей просто захоплює…
Співпрацюють із тринадцятьма закладами для сиріт, мало не щодня організовують діткам цікаві та повчальні зустрічі, а також табори, творять проекти на користь тим, хто цього найбільше потребує. І кожен із них встигає ще вчитись чи працювати. Хто вони? Це енергійні хлопці й дівчата, які творять волонтерську спільноту «Руки допомоги» при місії “Центрі Опіки Сиріт”, що у Львові. І саме про їхню діяльність дізнаватимемось більше.
А почалась ця історія чотири роки тому, коли із благословення Архиєпоскопа і Митрополита Львівського Ігоря у Львові засновано “Центр Oпіки Сиріт”. Пропрацювавши рік, капелани Центру побачили, що є проекти, з якими важко справитись самим, потрібна допомога молоді. Тому почали залучати студентів. «Розпочали із акції до Дня Святого Миколая, – розповідає капелан Центру о. Юрій Остап’юк. – Але відчутною була потреба, щоб молодь до дітей приходила не тільки по святах, а була поруч частіше, чогось вчила і сама навчалась від дітей, не тільки батьківству-материнству, а й відповідальності за людей, які поруч». Відтак приблизно два роки тому сформувався волонтерський проект «Руки допомоги», учасники якого сьогодні творять справжню спільноту.
«На початку було вісім людей, а зараз маємо близько шістдесяти волонтерів, – говорить о. Юрій. – Більшість з них студенти, хоча вікова категорія різна, – від шести до тридцяти з чимось років. Стараюсь їм хоча б раз в місяць нагадати, що кожен із них є дуже кльовим. Кожен із них є справді обдарованим і служить тим, чим вміє. Крім того,
вчимо їх, бо мусить бути якась основа».
Усі волонтери поділені на групи. Кожна групка закріплена за якимось інтернатом, який вони відвідують щотижня. Тут вони разом із дітьми бавляться, танцюють банси, моляться, організовують різні конкурси, а також стараються розповісти про християнські цінності. Ірина Кучминда, педагог-організатор Львівської санаторної школи-інтернат № 1 ім. Богдана-Ігоря Антонича, розповіла, як радіють вихованці інтернату цим відвідинам: «Наші діти так полюбили ці зустрічі, завжди з нетерпінням чекають, розпитують: «А коли прийдуть волонтери?» Їм хотілось би, щоб такі заходи були частіше, адже тут стільки цікавого можна було побачити та навчитись. Програми справді насичені і діти щасливі кожній зустрічі. А ми тішимось разом із ними».
Проте не усі заклади на самих початках були такими відкритими до співпраці із “Центром Опіки Сиріт”. Капелан о. Юрій згадує, що був навіть такий інтернат, звідки їх виганяли. Коли ж вже побачили результати праці із іншими інтернатами, більше дізнались про ЦОС, то самі телефонували, щоб волонтери і до них приходили. Священик не дуже дивується такій реакції з боку керівництва, адже директор мусить бути обережним: це діти, велика відповідальність. Представники різних молодих спільнот, за якими інколи невідомо хто стоїть, приходять до нього мало не щодня.
А Центр опіки сиріт разом із «Руками допомоги» здобув довіру своєю відданою щоденною працею задля добра дітей. Серед їхніх заслуг чимало реалізованих проектів. Капелани разом із волонтерами, окрім того, що відвідують дітей у сиротинцях та інтернатах, організовують ще чимало заходів. Екскурсії, прощі, спортивні змагання, літні табори «Дорога до Бога», а взимку – «Різдвяна школа», майстер-класи, масштабні акції до Дня усиновлення, Дня молитви та сиріт, Дня захисту дитини, Дня Святого Миколая, гаївки, фотовиставка «Дорослі діти» – це ще зовсім не все. Усі ці проекти єднає любов до дитини. Центр старається долучати до заходів не тільки волонтерів, а й усіх 
охочих допомогти. Також шукає меценатів, бо втілення в життя проектів, звісно, потребує коштів.
Про те, як вперше прийшли до “Центру Опіки Сиріт”, як стали частиною «Рук допомоги» і як захоплює робота із дітьми нам також розповіли і волонтери.
Галина Михайляк:
«Я завжди любила дітей. Давно думала, що було б добре подарувати цю любов тим, які її найбільше потребують. Не дарма кажуть, що нічого в світі не стається випадково. Торік на серпневій прощі до Унева дізналась, що на прощі є отець, якому дуже потрібна молодь, яка б могла вділяти трошки свого часу для дітей. Коли я знайомилась з отцем Юрком, до нас підійшло багато хлопців і дівчат, які також виявили своє бажання ходити до дітей. Ми залишили свої координати. У вересні нам усім передзвонили і запросили на першу зустріч волонтерів. Спершу я вагалась, чи буде у мене бажання, час і можливість бути волонтером, адже це нелегка справа і велика відповідальність. Але потрапивши в компанію молодих, активних і свідомих людей, мої сумніви почали розвіюватись. А після першої зустрічі з дітьми в дитячому будинку на вул. Таджицькій у Львові, зовсім зникли.
Коли ти йдеш до дітей, ти не думаєш про те, що тобі це дає. Ти просто жертвуєш своїм особистим часом, адже розумієш, що ти дарма його не витрачаєш. Але коли ти приходиш до дітей, бачиш їхні щасливі очі і усміхнені обличчя – ти забуваєш про свої проблеми, ти просто відпочиваєш душею. Ми не раз зауважували, що не знати, хто кому дає більше – ми дітям, чи вони нам. Вони вміють навчити нових ігор і по-дитячому щиро молитись. Я є волонтером «Рук допомоги» уже близько 9 місяців і щоразу лише переконуюсь, що дітям часто потрібні просто наша усмішка, теплі руки й обійми. Крім цього, у Центрі Опіки Сиріт я знайшла багато друзів-однодумців. За весь цей час ми стали однією дружньою великою родиною».
Іруся Вітник:
«Отця Романа Прокопця (голова ЦОСу – авт.) і о. Юрія я знала раніше. І от торік у квітні одного вечора я розмовляла разом із дівчатами біля храму Петра і Павла після літургії. Чуємо хтось кричить: «Іра!» А це біжать два отці і кажуть: «Чому ви тут стоїте? Йдіть на кавалєрку! Якщо не хочете йти на кавалєрку, то ходіть з нами». І ми пішли разом з ними. Так ми вперше майже випадково потрапили на зустріч волонтерів. Це було трохи незвично. Тут навчили нас впускати іскру любові і ми захотіли наступного разу прийти знову.
А тепер робота з дітьми – це вже як стиль життя, невід’ємна частина. Насправді, не я щось роблю у Центрі опіки сиріт, а він змінює мене.
З дітьми буває інколи важко, але тільки до того моменту, поки не знайдеш підходу. Складно в той момент, коли вони тебе бачать вперше. Після кількох зустрічей спілкування стає легшим. Їхні дії, коли вони бачать тебе вперше, це можливо така захисна маска чи випробування: «Чи ти мене потерпиш? Витримаєш? Якщо так, і прийдеш наступного разу знову, то я буду чемніший».
Юля Ільчишин:
«У “Центр Опіки Сиріт” мене привела подружка, яка марила тим, щоб працювати із дітьми. Коли вона ближче познайомилась із Центром та його волонтерами, розказала мені про них, про їхню діяльність. Мене це зацікавило, але, щоправда, я трішечки боялась: це робота із дітьми, а з ними інколи буває важко знайти спільну мову. Але все-таки я пішла, побачила, які веселі та позитивні люди у цій спільноті. Після цього була перша зустріч з дітьми на Таджицькій. Було непросто усвідомити: як це так, маленькі діти і без батьків. Чому так? Ця зустріч особисто для мене минула доволі психологічно болісно. Але потім діти почали тягнутися до мене і я зрозуміла, що без Центру опіки просто вже не можу. Центр робив різні проекти, до яких я долучалась. І це все мене захопило».
Ання Кликоцька
Джерело: Духовність