У животі вагітної жінки розмовляли двоє малюків. Один каже:
– Ти віриш у життя після пологів?
– Певна річ. Усім очевидно, що життя після пологів існує. Ми тут аби стати досить сильними і готовими до того, що нас чекає згодом.
– Це дурість! Жодного життя після пологів бути не може. Ти хіба можеш уявити таке життя?
– Я не знаю подробиць, але вірю, що там буде більше світла і що ми, можливо, ходитимемо самі і їстимемо ротом.
– Яка дурниця! Ніхто не може ходити і їсти ротом, це геть смішно. Ми ж маємо пуповину, що нас годує.
– Я певен, що так і буде. Все просто виглядатиме трішки інакше.
– Але ж звідти ще ніхто і ніколи не повертався. Життя просто закінчується пологами. І, взагалі, життя – це одне суцільне страждання в темряві.
– Ні, ні. Я добре не знаю як буде виглядати наше життя після пологів, але у всякому разі, ми побачимо маму і вона піклуватиметься про нас.
– Маму? Ти віриш у маму? і Де ж вона?
– Ми – це вона. Вона повсюди навколо нас. Ми перебуваємо в ній і завдяки їй рухаємося та живемо. Без неї ми просто не можемо існувати.
– Нісенітниця. Не бачив я ніколи мами, а тому – її просто немає.
– Тоді скажи – завдяки чому ми існуємо?
– Цього я ще не можу вичерпно пояснити. От підростемо ще трохи і я знайду пояснення для всього. Якщо вона так піклується про нас, то чому не допомогла нам, чому ми мали стільки клопотів?
– Не згоден я з тобою. Бо часом коли все навколо стихає, можна почути як вона співає і гладить наш світ. Я твердо вірю. що наше справжнє життя почнеться тільки після пологів.
«365 притч на щодень» – видавництво «Свічадо» 2013 (с)
Джерело: Оранта