Стигла велика шишка відірвалася від гілки ялиці й покотилася схилом гори,підскочила на кам’яному виступі й, нарешті, з глухим стукотом упала в сиру, втім, добре освітлену сонцем заглибину. Пригорщі насінин, викинуті назовні з їхньої затишної домівки, розсипалися по землі.
– Ура! – закричали насінини хором. – Наш час прийшов!
З піднесенням і завзяттям почали гніздитися в землі, та скоро виявили, що їх багато, а це спричиняє певні труднощі.
– Посунься трохи, дуже тебе прошу!
– Обережно! Ти ледь не встромила мені в око бруньку!
І так далі. Штовхаючись і відпихаючи одна одну, всі насінини знайшли собі, одначе, місце для того, щоб прорости, пустити кільчики.
Всі, крім одної.
Ота насінина, міцна і ядерна, так висловила своє ставлення до сестер:
– Як на мене, ви зграя невдах, і тільки. До краю скупчені, ви сперечаєтесь за місце в землі та під сонцем, через те виростаєте рахітичними й виснаженими. Не хочу мати з вами нічого. Усамітнившись, я можу вирости великим, шляхетним, розкішним деревом. Самотужки!
З допомогою дощу та вітру гордовитій насінині таки вдалося відокремитись від своїх сестер – пустила коріння самостійно скраю гори.
Минули роки. Завдяки снігові, дощам і сонцю, вона перетворилася на молоду прегарну ялицю, що височіла понад долиною. Тим часом її сестри стали справжнім лісочком, де в затінку могли відпочити як люди, так і гірські тварини.
Проблем у взаєминах, однак, не бракувало ніколи.
– Стій спокійно, забери нарешті своє гілля. Ти ж бо струшуєш мою глицю!
– Ти заступаєш мені сонце. Посунься трохи!
– Ти перестанеш колись торсати моє волосся?
Самотня, пихата ялиця поглядала на сестер з іронічною усмішкою. Вона мала і сонця, і простору вдосталь.
Але однієї ночі, наприкінці серпня, все небо з місяцем і зорями заволокли тяжкі хмари. Вітер стогнав, шарпався, його пориви ставали дедалі потужнішими, відтак на землю впала нищівна буря.
Лісові ялиці, тремтячи, притулилися стовбур до стовбура, гілка до гілки – одна одну підтримували й оберігали.
Коли буря вщухла, дерева були геть знесилені тривалою боротьбою, проте стояли живі, вцілілі.
Всі, за винятком однієї.
Від самітної гордовитої ялиці залишився тільки стовбур та сила-силенна трісок. Меланхолійно стояла вона на схилі гори.
Бог створив не тільки мене. Він створив нас.
Бруно Ферреро
Джерело: HramLviv