Вчителька початкової школи терпляче пояснює своїм маленьким вихованцям, що всі на цім світі мусять працювати.
– Геть усі? – питає чотирилітня Евелінка.
– Ну, майже всі, – відповідає вчителька.
– То я, коли виросту велика, буду “майже”! – ставить крапку дівчинка.
Скільки ж людей у нашому світі задовольняються отим “майже”…
Я звікував життя у шкаралупі кокосового горіха.
Хіба не гарне місце для життя?
А там було тьмаво й затісно, особливо це давалося взнаки ранками, коли я мусив голитися. Та що дошкуляло мені найдужче, – це незмога контактувати із зовнішнім світом. І якби хтось віднайшов мій горіх і розлущив, то я б не збавив ціле життя в його нутрі. А може, й не сконав би там.
І все-таки я сконав усередині кокосу. Там і знайшли мене, скуленого і напівзотлілого.
– Який жаль, – мовили над моїми останками. – коли б ми не знайшли його раніше, то щей вдалося б його врятувати. Можливо, є й інші – замкнені, як-от він…
Бруно Ферреро
Фото: Теплота