Закінчивши сотворення світу, Бог, на сьомий день, вирішив зробити собі свято. Всі сотворіння, новесенькі, захотіли зробити Богові якнайкращі дарунки.
Білочки принесли Йому горішки і мигдаль, кролик – моркву, вівці – теплу м’яку вовну, корови – густе пінисте молоко.
Мільярди ангелів вишикувалися півколом і почали співати божественні серенади.
Людина також, хвилюючись, чекала свого виходу. “Що я можу подарувати? Квіти мають запах, бджоли – мед, навіть слони обіцяли, що влаштують Господу Богу душ, а потім висушать Його своїм хоботами”.
Людина стояла в кінці черги і не припиняла журитися, тоді як інші створіння проходили перед престолом Бога і складали Йому свої дари.
Коли залишалося лиш декілька створінь: черепаха, слимак і лінивець, – людина впала в паніку.
Нарешті надійшла її черга.
Людина, якій здавалося, що вона не може подарувати Господеві Богові нічого такого ж прекрасного, як інші створіння, сіла Йому на коліна, пригорнулася до Нього і промовила: “Я Тебе люблю!”
Лице Господа Бога просвітліло, і всі створіння зрозуміли, що людина подарувала щось таке, чого ніхто не в змозі був подарувати.
“Навіщо Бог нас створив?
Бог створив нас, щоб ми Його пізнавали, любили і служили Йому своїм життям, а також для того, щоб ми в майбутньому житті розкошували в Раю”. (Катехизм Пія X)
Дозволь мені любити Тебе, Господи,
Чи є щось – в небі
або на землі, – що б не було Тобою?
Ти – Бог мого серця
і моя вічна батьківщина.
Дозволь, щоб я завше був із Тобою.
Будь завше зі мною.
І навіть якби я
хотів колись Тебе відкинути,
Ти, Господи, не відкидай мене ніколи.
Бруно Ферреро