У найфешенебельнішому ресторані одного міста якась пані замовила собі спаржеву юшку – фірмову страву цього ресторану. Вже за кілька хвилин послужливий офіціянт поставив перед жінкою тарілку з юшкою, що парувала і пахла дуже смачно. По тому вклонився й відійшов.
– Офіціанте! – гукнула жінка йому в спину. – Будьте ласкаві, підійдіть-но сюди.
– Чогось іще бажаєте, пані? – спитав, наблизившись до столика.
– Прошу скуштувати цієї юшки! – попросила жінка.
– Але навіщо? Хіба не таку юшку ви замовляли?
– Прошу скуштувати! – наполягала жінка.
– Але чому? Може, вона пересолена?
– Скуштуйте!
– Чи вона прохолола?
– Кажу вам – куштуйте! – перейшла вже на крик
– Вибачте, пані, – чи можу я все-таки довідатись, навіщо?
– Як хочете довідатись, то скуштуйте цієї юшки, – правила своєї жінка, владним жестом вказуючи на тарілку.
Офіціянт, бачачи, що відвідувачка непохитна у своєму рішенні довести справу до кінця, присів край столу, обвів поглядом тарілку, відтак розгублено мовив:
– Але ж тут немає ложки!
– Нарешті! Нарешті ви зауважили! – вигукнула жінка. – Саме це я й намагалася вам розтлумачити: бракує ложки!
Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, те від лихого (Матвія, 5,37)
Бруно Ферреро
Фото: Runeta