Вранці секретарка продавала квитки на останню в навчальному році шкільну виставу. Вчора, на передостанню виставу, квитки розійшлися всі до єдиного.
У невеличкій черзі стояла мати одного з учнів:
– Я вважаю, це зовсім неправильно — платити гроші за можливість побачити власного сина, – сказала вона секретарці, коли підійшла її черга. Втім, не гаючись, витягла з сумочки гаманця.
– Школа просить робити добровільні пожертви, аби покрити кошти, витрачені на декорації, – взялася пояснювати секретарка. – Ніхто платити не зобов’язаний. Ви, пані, можете задарма отримати стільки квитків, скільки вам потрібно.
– Я заплачу. Звісна річ, заплачу, – сказала мати. -Прошу, два квитки для дорослих і один дитячий.
І простягнула десять євро. Секретарка видала їй решту.
Потім юнак, що стояв за принциповою жінкою, висипав на стіл жменю дрібняків.
– Скільки тобі квитків? – запитала секретарка.
– Квитки мені непотрібні, – відповів хлопець. -Хочу лише заплатити. Й долонею присунув монети ближче до секретарки.
– Щоб потрапити на виставу, ти повинен мати квиток!
– Я вже бачив її, – запевнив хлопець.
Секретарка, однак, посунула назад усі монети, що висипав хлопець.
– Як бажаєш переглянути виставу зі своїм класом, то платити не треба, – сказала. – Це задоволення безкоштовне.
– Ні, – мовив юнак. – Я ж переглянув виставу вчора увечері. Ми з братом спізнилися. У касі нікого не було, і ми пройшли до зали, не заплативши.
Того вечора чимало глядачів пройшло до зали, “не заплативши”. Декілька волонтерів не змогли перевірити всіх.
Хлопчина знову посунув гроші до секретарки, говорячи:
– Зараз я плачу за вчорашню виставу.
Вчора вони з братом прийшли чи не останніми. Касу було вже зачинено. Початку вистави брати, ймовірно, не бачили. Секретарці було ніяково брати з юнака гроші, які, було видно, збиралися копійка до копійки.
– Якщо касу, коли ви прийшли, було вже замкнено, то ви, зрозуміло, не мали змоги заплатити, – сереконувала секретарка.
– Те саме казав мені мій брат.
– Ніхто на твоєму місці не побачив би тут різниці, – запевнила секретарка. – Не переймайся!
І, гадаючи, мовби справу вичерпано остаточно, рішуче відсунула купу монет до хлопця. Він же несподівано поклав руку на її пальці.
– А я бачу різницю.
Їхні з’єднані руки майже цілком накривали монети. Врешті секретарка промовила:
– Два квитки разом коштують шість евро.
Й відрахувала потрібну кількість монет.
– Дякую! – сказали обоє в один голос.
Юнак усміхнувся приязно й відійшов.
Є різниця поміж добром і злом, думками слушними і неслушними, вчинками чесними і нечесними. Не всі ту різницю вбачають, а проте вона існує насправді.
Бруно Ферреро
Джерело: hramLviv