Дуже давно один місіонер разом зі своїм провідником-індіянином пробився через Скелясті Гори. Щовечора, коли чубок сонця ховався за видноколом, молодий індіянин відходив від місіонера, повертався у той бік і починав ритмічно переступати з ноги на ногу. При цьому він упівголоса наспівував якусь тужливу пісню.
Ці співи і танці при заході сонця викликали у місіонере подив і зацікавлення. Врешті-решт він спитав свого 
провідника:
– Що означає цей дивний ритуал, який той здійснює щовечора? – Та нічого особливого, – відповів молодий чоловік. – цю пісеньку ми склали разом із моєю дружиною. І коли не можемо бути разом, кожен із нас, хай де у той момент перебуває, повертається до сонця, коли воно заходить, і розпочинає танок і спів. Так ми, навіть далеко одне від одного співаємо і танцюємо разом.
А з ким ти танцюєш, коли заходить сонце?
Одна жінка-містик, що жила у IX столітті, залишила таку молитву:
“Мій Господи! Сяють зорі, заплющують очі закохані. Кожен закоханий зі своєю коханою, А я сама лишень із Тобою!”
Бруно Ферреро
Фото: У пошуках…