Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла
, що крокував поруч з ним.
Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час мандрівки з неї постійно витікала вода. Друга – нова, без ушкоджень, утримувала воду до краплини.
Стара потріскана амфора почувалась бідною й непотрібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкреслити свою досконалість: «Я не втрачаю й краплини води».
Одного ранку стара амфора звірилися власникові:
– Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполовину порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.
Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:
– Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі! Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.
Кожен із нас моє свої рани і свої вади. Але якщо довіримося Богові, Він через нашу недосконалість може вчинити чудо.
Часто мав я сни солодкі,
В них свої голубив мрії,
Що згасали, наче зорі,
При яскравім світлі дня.
Тільки кілька снів здійснились,
Тих, що Бог собі вподобав,
І тому я хочу мріяти,
Як дитина, все життя.
Я молився довго й щиро,
Я благав Творця щоденно,
Але Бог мовчав, неначе.
Він не чув гарячих слів.
Тільки зрідка відгукнувся,
Та із вдячності й любові
З мого серця ще палкіший
Молитовний лине спів.
Ті, кого вважав близькими,
Ті, кого любив найбільше,
З легкістю мене забули
І покинули в біді.
Тільки дехто залишився
Й втер від сліз моє обличчя.
Друзі ті поодинокі Віри додали мені.
Сіяв я багато й щедро,
Та зерно розвіяв вітер,
І знайшли птахи поживу
Десь на битому шляху.
Тільки сніп отой єдиний,
Що несу в своїх обіймах,
Додає мені надії,
Тож засію поле знов.
Бруно Ферреро
Фото: Квіти