Тобіяс був хлопчиком мовчазним і спокійним. Ходив до четвертого класу середньої школи. Мешкав з батьками та родичами в хатинці, що стояла на краю горбистої, вкритої оливковими гаями місцини, за кілька кілометрів від моря.
За день перед різдвяними канікулами всі діти з його класу неначе змагалися, хто піднесе найнесподіванішого подарунка їхній вчительці Марізі, вельми привабливій і завжди люб’язній. На вчительському столі вже лежала купа барвистих пакуночків. Жінці одразу впав у вічі найменший – з наклейкою, де рівним красивим почерком Тобіяса було написано: “Для моєї вчительки”.
Пані Маріза щиро дякувала усім дітям, кожному зокрема.
Ось підійшла черга Тобіяса; вчителька розкрила пакуночок і помітила гарненьку мушельку. Такої гарної, витонченої природної форми вона ще не бачила. Перлистого кольору, мушля переливалася веселково; її поверхню вкривав примхливий візерунок.
– Де ж ти роздобув таку мушельку, Тобіясе? – спитала вражена учителька.
– Я знайшов її внизу, на Великій Підводній Скелі, – відповів хлопчик.
До Великої Підводної Скелі було далеченько. Дорога йшла вузькою греблею, була важкою, виснажливою, але тільки там, на Великій Скелі, траплялися гарні мушлі – подібні до тієї, яку приніс Тобіяс.
– Дякую, Тобіясе. Я завжди носитиму з собою твій чудовий подарунок. Він буде нагадувати мені про твою доброту. Але скажи – ти йшов так далеко лише для того, щоб зробити мені приємність?
Тобіяс усміхнувся й відповів: – Та довга, важка дорога є частиною мого дарунку.
Не речі дарують. Дарують частку своєї любови.
Єдиним справжнім дарунком є частка себе самого.
Бруно Ферреро
Джерело: HramLviv