Коли Жан-Батіст Віянней, майбутній парох в Арсі, ще був юнаком, то стикався з неймовірними труднощами у
школі. Не міг запам’ятати навіть найпростіших речей. Керівництво семінарії не раз відсилало його додому. Та хлопець, виявляючи неабияку наполегливість, раз у раз вертався назад. Минав йому двадцять перший рік, а ще перебував на одному класі з хлопцями, молодшими за нього на десять років.
Один із них старався допомогти йому в навчанні.
Жан-Батіст Віянней був дуже вдячний своєму одинадцятирічному вчителеві, але труднощі не відступали: нічого не міг утямити й запам’ятати, губився і, затинаючись, бурмотів щось невиразне.
Одного разу хлопець скаржився шкільним товаришам на нетямущість свого доходжалого учня. Жан-Батіст почув це. Підвівшись з лавки, наблизився до хлопця, опустився навколішки й промовив:
– Пробач мені – я такий дурний.
На пшеничному полі чи не все колосся хилилося до землі. Лиш окремі колоски стояли, виструнчивши стебла, й безжурно поглядали на небо, на перехожих і на своїх побратимів.
– Ми ж бо найкращі, – хвалилися. – не гнемо шиї, мов ті невільники… Про нас сміливо можна сказати, що ми підносимось над пересічністю, пануємо над усіма!
Та вітер, який знає життя ліпше, ніж будь-хто інший, усміхнувся глузливою посмішкою і мовив ущипливо:
– А знаєте, чого ви такі стрункі та високі? Бо ви порожні!
Бруно Ферреро
Фото: Фото клуб