Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити.
А не вміючи жити, не відав, як належить умерти.
Не знав ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися.
Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі.
Збавляв дні, нудьгуючи, – сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі у землю. І навіть жодним поглядом не вшанував неба – цього лазурового кристалу, який Господь Бог і для нього щодня начищав тонкою ватою оболоків.
Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мов би він дуже мудрий, і прагнули відщепнути дещицю від його знаття.
– Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? – питали його молоді.
– Щастя – то вигадка дурнів, – відповідав старий.
Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати корисними для ближніх.
– Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? – питали вони.
– Хто присвячує себе людям, той божевілець, – відказував старий з недоброю усмішкою.
– Як спрямувати дітей наших на путь добра? – питали батьки й матері.
– Діти – мов ті змії, – була відповідь. – вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом.
Поети й художники також зверталися до старого, вважаючи його за справжнього мудреця:
– Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі.
– Краще б мовчали, – бурмотів той під ніс.
Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширюватися, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені подувами смертоносного вітру, в’янули і висихали.
Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він постановив якимось чином зарадити лихові.
Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив:
– Піди поцілуй он того бідолашного старенького.
Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя.
Вперше у житті старий здивувався, ба більше – був приголомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його.
Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з блаженною усмішкою на вустах, – упокоївся.
Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного “люблю тебе”, хай навіть мовленого пошепки. Одного соромливого “дякую”. Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим. Чому ж не робимо?
Бруно Ферреро
Фото: Vk