У ті часи, коли ліхтарі запалювали вогнем. вулицями щовечора ходили ліхтарники і приносили світло у кожний провулок. Жив тоді маленький ліхтарник: щуплий дідок низького зросту. Щовечора він обходив провулки, черкав сірником по підошві і запалював ліхтарі. І кожна темна вуличка ставала яснішою ніж зазвичай.
Діти називали його карликом, а дорослі – ледацюгою. Тому він виходив на двір тільки вечорами, коли запалював ліхтарі, а опісля милувався нічним небом. Щоразу черкаючи сірником по підошві малий ліхтарник ставав нижчим на зріст. Одного разу до нього прийшов незнайомець і спитав:
– Як ти можеш так жити? Ти ж зовсім зникнеш. Ти не шкодуєш свого життя для людей. а вони платять тобі лиш кривдою. Несправедливо це, неправильно.
На це він відповів:
– Якщо я не буду запалювати ліхтарі, то люди залишаться без світла. І якщо хтось ітиме вночі темною вулицею. то хіба дійде до дому? Так буде блукати до ранку. Хіба це справедливо?
І малий дідок далі черкав сірником по підошві та малів зростом поки не зник взагалі. Ніхто і не помітив, що немає старого чоловіка. Однак всі помітили відразу, що вечорами дуже темно.
Кожна людина в житті значить дуже багато. Кожна людина, навіть якщо сама цього не помічає. приносить світло в життя інших. І якщо не стане людини, комусь потемнішає в житті.
«365 притч на щодень» – видавництво «Свічадо» 2013 (с)
Джерело: Оранта