Була колись невеличка калюжа. Калюжа жила собі щасливо і тішилася, коли в неї в’їжджало якесь авто і вона могла обхляпати перехожих.
“Сонце — це смерть для калюжі”, — часом думала вона, і від тієї думки її аж страх збирав.
Один поет, замислившись, вступив у калюжу. Проте він не образився на неї. а навпаки, — вони заприятелювали.
“Доброго дня!” — сказав він до неї.
Калюжа відповіла: “Доброго дня!”
“Як ти прийшла на землю?” — спитав поет. Калюжа, замість відповіді, зібралася і показала йому відображення хмари.
Вони довго розмовляли про дощ, про Великого Батька і про страх, який мала калюжа, — страх перед сонцем.
Поет хотів, аби калюжа позбулася своїх побоювань. Вій розповідав їй про неймовірну морську просторінь, про риб, що плюскочуть у ній, про радісні хвилі. Він говорив, що море було батьком і матір’ю усіх калюж і що життя на землі залежить від сонця й води. Життя калюжі також.
Уже настав вечір, а поет і калюжа були поглинуті своїм німим діалогом.
Через кілька днів поет повернувся до своєї мокрої приятельки.
Він побачив її, коли вона танцювала у повітрі під теплими променями сонця.
Калюжа подякувала: “Я зрозуміла це завдяки тобі. Коли сонце так лагідно мене обігріло, я перестала боятися і дозволила, щоб воно забрало мене до себе. А тепер дикі гуси показують мені дорогу до моря. Бувай! Не забувай про мене!”
Вуглина відчувала себе брудною й осоружною, геть непотрібною. Вона вирішила стати білою і чистою. Перепробувала різні способи, і хімічні, і хірургічні, але все намарно.
“Стань вогнем”, — почула вона.
Вуглина стрибнула у вогнище і перетворилась на нову істоту, ясну, чудову, блискітпиву, гарячу іпломінку.
“Згориш”, – сказали їй.
“Але я даю світло і тепло “, — відповіла вуглина, яка нарешті була щаслива. Дозволь, аби світло і пломінь Духа обняли тебе. Яснітимеш як зоря у просторі на дорогах Того, Хто не має кінця ні краю.
Бруно Ферреро
Джерело: HramLviv