Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на поверхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні бруньки – немов прапорці, що звіщають прихід весни …» Хочу відчути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пелюстках!»
І так вона й розвивалася.
Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли коріння проникне у землю – що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь твердий шар землі догори – пораню свої ніжні пагінці … Відкрию бруньки – а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки – а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».
І чекала.
На початку весни курка порпалися в землі у пошуках поживив, знайшла насінину і з’їла.
Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і здати собі справу, що часом ми є голубами, а часом – статуями.
Бруно Ферреро
Фото: Оранта