Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою, холодний вітер дув їм просто в лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали, якщо вчасно не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.
Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холодний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.
Один сказав:
– Це доля! Той чоловік – засуджений на смерть. Поспішаймо, бо скінчимо так, як він.
І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, натомість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив свою мандрівку вже з важкою ношею.
Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який допомагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закостенілий його товариш по подорожі. А милосердний мандрівник уникнув смерті тільки тому, що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.
Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї, все її дратувало. Багато вимагають у школі, вдома, надто багато… Та ще й мама вже в котрий раз читає їй нотації…
Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:
– Мамо, мені вже обридли твої повчання. Чому, натомість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.
Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:
– Хочеш… ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я також хочу, щоб ти мене обняла…
І вони обнялись, зі сльозами радости в очах.
Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретно-го вияву любови. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою маскою, зі страху, щоб інші не побачили нашої «слабкості».
Але тільки теплота серця може врятувати нас від великого холоду нашої епохи.
Бруно Ферреро