Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пустелі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір’ї, постановив спуститися в долину.
Розібрав шатро, ретельно спакував майно і завантажив на вірного свого верблюда.
Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, одежа, посуд – все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.
Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув. Відтак на піску, поміж каміння, зауважив прегарну блакитну пір’їну, подаровану йому кілька років тому.
– Треба забрати, – вирішив бедуїн. Підніс і поклав її на скарб, розміщений між горбами верблюда.
Та, щойно пір’їна опинилася на купі пожитків, верблюд став осідати донизу. Повалився на бік -і сконав.
-Що за паскудний верблюд! – викрикнув розлючений бедуїн. – Через одну пір’їну помер…
Нерідко й ми поводимось, як той бедуїн. Коли хтось ображається, виявляє своє незадоволення, ми дивуємось: “Через таку дрібницю?” Забуваємо про тягар болючих образ і прикрощів, який людина може зносити місяцями, а то й роками…
Бруно Ферреро
Фото: Роздуми на кожний день