Молитовне життя
Молитовна зустріч,
2-ий понеділок кожного місяця, храм Петра і Павла
Волонтерське життя
Волонтерське життя
Спортивне життя
Спортивне життя
Чемпіонат з міні-футболу серед інтернатів, відкриття з 30 вересня
Таборове життя
Таборове життя
Соціальне життя
Соціальне життя

У будинку Невольків – як у теремку!

У сім’ї Невольків нема поділу на рідних і чужих. Тут усі – свої.Багатодітна сім"я

Родина виховує десятьох дітей: чотирьох своїх, одну усиновлену і п’ятьох взяли під опіку.

Скільки пісень і віршів присвячено найдорожчій людині на світі — мамі! Бо вона і приголубить, і погладить, і “сонечком” назве, і сидітиме вночі біля ліжечка, як дитя захворіє.

Та, на жаль, жодної пісні і вірша не присвячено тій мамі, котра, окрім своїх рідних, бере з дитячого будинку покинутих дітей, щоб стати їм рідною. Яка ніколи не зробить різниці між тими, кого носила під серцем, і тими, кого впустила не лише у свій дім, а й у своє серце.

Про родину Невольків, які не так довго живуть у Великому Любені, чули і знають усі жителі селища. Бо коли я приїхала і на зупинці поцікавилася, як пройти до дитячого будинку сімейного типу, кілька жіночок докладно “намалювали” шлях і розповіли: “Яка ж то добра родина! Мають своїх чотирьох доньок, усиновили незрячу дитину і взяли під опіку ще п’ятьох дітей. Та тут дехто з двома ради не може дати, а ті пильнують тих дітей, як своїх”.

Будинок Невольків я знайшла швидко: двоповерхова кам’яниця виділялася з-поміж інших будинків жовтим кольором фасаду. Гостинний господар Ігор Федорович забрав з дороги собаку, що вибіг назустріч непроханій гості, захищаючи володіння Невольків. У коридорі — ідеальна чистота. Тільки про те, що тут, як у теремку, живе багато людей, свідчить незліченна кількість пар взуття різних розмірів. А у коридорі око милують рибки. В одному акваріумі живуть великі і, за словами пана Ігоря, дуже розумні, бо чують його голос і розпізнають з-поміж інших. А в іншому — золоті рибки. Чи виконують вони бажання, не питала, але діти, мабуть, недаремно постійно крутяться біля них.

Мама великої родини, Богдана Неволько, виросла у багатодітній сім’ї. Її мама була сиротою і завжди розповідала, як то тяжко жити сироті на цьому світі. Чоловік пані Богдани у 16-річному віці також залишився сиротою, тож на собі відчув, як не раз бракувало отого суворого батьківського погляду чи лагідних маминих обіймів.

-    Ще коли ми жили у Львові, – каже Богдана Борисівна, – пішла працювати волонтером у дитячий будинок, що на вулиці Гвардійській. Наймолодшу донечку віддала у дитячий садок, а сама пішла до дітей-сиріт. Тоді не думала, що захочу взяти дитину додому. Хотіла їх доглядати, допомагати. Коли  піврічну Ангеліну перевели у мою групу, щось у серці ніби кольнуло. Це було якесь не таке відчуття, як до інших діток. Від цієї крихітки відмовилася мама, а, оскільки вона не бачила, стояла на ліктях і на колінках і хиталася у ліжечку.  На обличчі дитини — жодних емоцій. Серце кров’ю обливалося від жалю. Коли я вперше підійшла до ліжчка, здавалося, що то в мене забрали дитину і поклали туди.

Але навіть тоді Богдана Борисівна не думала, що цю дівчинку колись забере додому.  Та коли приходила на роботу, ноги самі несли її у кімнату, де стояло ліжечко Ангеліни. За кілька днів  вже знала про дівчинку все. Почала шукати лікарів, щоб встановити діагноз. Збирали документи і гроші, аби зробити дитині операцію. На засіданні опікунської ради Ігореві та Богдані Неволькам сказали, що Ангеліна ніколи не бачитиме.Треба було вирішувати: чи вони заберуть крихітку такою, як вона є, чи…

-    Не просто було прийняти рішення, – каже Ігор Федорович. – Але ми не могли її там залишати. Оформили необхідні документи на усиновлення і жодного разу про це не пошкодували. Бо це — золота дитина. Коли ми взяли її, вона не вміла навіть іграшку тримати, така була занедбана.

-    Ангеліна знає, що вона не ваша рідна?

-    Знає. Але ми намагаємося про це якомога менше говорити, щоб дитина не відчувала болю. Бо вона підсвідомо це розуміла.

Коли родина поїхала з трирічною Ангеліною у Німеччину на обстеження,  дівчинку від жінки забрали. Оглядали її під наркозом,  дитина не бачила, що робиться і не зовсім розуміла. Але потім обійняла Богдану Борисівну і сказала: “Мамо, ніколи мене не покинь”.

- Покинуті діти відчувають, що колись їх покинули, і ця травма сидить десь у підсвідомості усе їхнє життя. Тому завжди оберігаємо своїх дітей від найменших нагадувань про те, що вони — не рідні. Інші діти, які вже знали свою рідну маму, травмовані на все життя. Вони нікому не вірять, бо їхні рідні батьки їх скривдили, зрадили, тож розтопити лід у їхніх серцях дуже тяжко.  Ми їх вчимо, а вони все сприймають через себе. Як вони це бачать. Але бачать вони не завжди правильно. З Ангеліною у цьому плані просто, бо ми забрали її маленькою, вона сприймає світ таким, який вона відчуває у нашому домі. Це дитя від Бога! Їй скажеш зробити щось, і вона зробить саме так, як треба. Навіть грати на фортепіано і скрипці вона вчиться на слух.

Це справді диво: 9-річна дитина, яка не бачить нот, сприймає музику на слух і відтворює її на двох інструментах — скрипці і фортепіано. А як вона віртуозно грає на сопілці! Крім того, Ангеліна вчиться у звичайній загальноосвітній школі зі здоровими дітьми. Усе запам’ятовує. Не лише пише диктант, а й в голові рахує трицифрові числа! Табличка множення, ділення, залишок — вона все мусить тримати у голові, бо нічого не може занотувати…

Після Ангеліни батьки вирішили взяти під опіку ще кількох дітей. Взяли трьох хлопчиків і двох дівчаток з Червоноградської школи-інтернату. Найстаршому тоді було десять років, наймолодшій п’ять рочків.

-    Як сприйняли діти те, що їх забирають?

-    Хлопці хотіли, а дівчатка були налякані. Боялися чоловіків, бо різне було у тих сім’ях, але поступово звикали.

-    Як вони вас називають?

-    Хлопці – мамою і татом, а для дівчат ми тьотя і дядя. Але одна одній каже: мама казала, чи, скажімо, тато прийшов. Ще коли ми їздили їх відвідувати, хлопці відразу питали: “Мамо, коли ти нас забереш додому?”. Комусь легко назвати нас мамою і татом, а хтось вкладає у ці слова особливий зміст.

Богдана та Ігор Невольки проводять разом з дітьми і день, і ніч. Коли я запитала, чи серед них є любимчики, жінка усміхнулася:

-    Загальна улюблениця — Ангеліна. Не лише ми з чоловіком її обожнюємо, її люблять усі діти. Вона нікому не робить шкоди, дуже слухняна, відповідальна. Ну а всі решта для нас однакові.

Зараз Богдані та Ігорю Неволькам набагато легше. Діти повиростали, допомагають по господарству і на кухні. А прибирати Богдана Борисівна вчить усіх — речі за собою поскладати, пилюку повитирати, позамітати і пропилососити. Одні чистять картоплю на вечерю, ще хтось робить салат. На городі допомагають збирати полуниці, нарвати цибульки і кропу. А от садять городину мама з татом.

Діти не вимагають від батьків модного одягу чи суперсучасних телефонів. Пані Богдана каже, що кожен знає міру, бо тих грошей, які виділяє держава на їхнє утримання (два прожиткові мінімуми на кожного. – Г.Я.), не вистачило б. У дітей є все необхідне — комп’ютери, телевізори,  сучасні меблі, книжки і зошити. На першому поверсі — стоїть піаніно. До речі, на ньому вміють грати усі діти. Новий одяг купують, багато речей дають друзі і знайомі. Тої картоплі, яку посадили біля дому, на зиму не вистачить, тож допомагають батьки Богдани Борисівни, які мають господарку поблизу Почаєва.

Дев’ять років тому Богдана та Ігор Невольки стали батьками для чужих дітей. Жодного разу вони не пошкодували, що зважилися на такий крок. Кажуть, чужих дітей не буває, як і не буває чужого горя…

Джерело: Високий замок

Дізнавайтесь про нові статті по Email

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


− три = 2

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>