Молитовне життя
Молитовна зустріч,
2-ий понеділок кожного місяця, храм Петра і Павла
Волонтерське життя
Волонтерське життя
Спортивне життя
Спортивне життя
Чемпіонат з міні-футболу серед інтернатів, відкриття з 30 вересня
Таборове життя
Таборове життя
Соціальне життя
Соціальне життя

“Моя Різдвяна школа” – спогади волонтера ЦОС

Щороку “Центр Опіки Сиріт” проводить акцію «Різдвяна школа». Виявляється, що участь в ній можуть брати не тільки інтернати з Львівської області, а й всі, хто мають в тому потребу. Не забігатиму наперед, тому розпочну спочатку.

Моя маленька подорож розпочалася з львівського інтернату «Мрія». Тут школа тривала з 2 по 10 січня. Оскільки дітей було небагато і вік від 10-ти до 15-ти років, темою школи організатори обрали «Різдво змінює». Впродовж трьох днів діти дивилися три пов’язані між собою історії про Юрка, який змінює свою поведінку під впливом певних чинників та людей, аналізували їх та обговорювали. Скажу по секрету, я виконувала головну роль і діти часто мене дразнили телефоном, нібито я його вкрала. Це було весело! Щоденні Літургії, майстер-класи, походи в театр – робили цю школу насиченою та різноманітною. Всі діти були дуже задоволені так само як і організатори та волонтери. Бо, правду кажучи, тут їх було втричі більше, ніж на інших заїздах.

Читайте також, як проходила “Різдвяна школа” в НРЦ “Мрія”

Найбільшою несподіванкою для мене були діти з Лисичанська. Усміхнені, щирі і зовсім не зіпсуті. А познайомившись із ними ближче, я зрозуміла, що вони безстрашні. 5 кілометрів від обстрілів! Люди, вони живуть в п’ятикілометровій зоні, ходять до школи і займаються улюбленими справами. Особисто я була в радіусі десяти кілометрів і картина була зовсім невтішною. А деякі з наших дітей навіть не мали телефонів і чесно скажу, я налякалася: а комунікація з батьками, а переживання, а то тисяча кілометрів. А виявляється все набагато простіше. Тут їм вони: а) не знадобилися; б) батьки просто хотіли, щоб діти насолодилися поїздкою і перебуванням у Львові вперше в своєму житті. Не знаю, чи я б так змогла, але за це їм великий плюс. Що хотіла би підкреслити. Вони відразу стали розмовляти з нами українською і вхоплювати всі тонкощі наших традицій. Через два дні ми колядували в громадському транспорті без жодних підозр на те, що ми не тутешні. Та найбільше мені запам’яталося те як дітям сподобався «Королівський банс» і вони його витанцьовували разів п’ять, стараючись перетанцювати зі всіма охочими. Одним із незапланованих сюрпризів став виступ духового оркестру Львівської Духовної Семінарії, який виступив після служби в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла. Це були не просто колядки в чудовій обробці, а ціле дійство. Всі співали, танцювали, віншували, щастя нам бажали. Але «чудо» наближалося до свого феєричного завершення і настав час прощатися. Ойойой скільки то було сліз! Напевне за потягом я бігла вперше, так не хотілося відпускати тих дітлахів. Зараз дружимо, спілкуємося та роздумуємо над варіантами знову побачитися у тому ж складі.

Читайте про Різдво, яке пройшло в колі волонтерів ЦОС та дітей з Лисичанська

Стосовно наступного табору, то тут я буду ну дууууже багатослівна. Мало того, що одна з моїх мрій здійснилася, так я ще й про нові почала замислюватися, так мене надихнули ті дітлахи. Цього року я вперше не була вдома на Щедрий вечір, а вгадайте, де я була? А, га, ага? А я була в монастирі  св. Альфонса в отців та братів редемптористів, бо саме там проходила наша «різдвяна школа». Враховуючи те, що деяких я знаю особисто, а деякі були духівниками спільноти з якої походжу, то моїй радості не було меж. Атмосфера була настільки щира, легка і благословенна, що мені не вірилося, що я справді це все переживаю. В той момент я була найщасливішою на землі. То просто нереальні відчуття. А діти! Ви би їх бачили! Зі столу ніхто вставати не хотів. Отці разом із братами зімпровізували нам такий концерт, що від того зачарування ми позастигали. Але потім вирішили і собі щось видумати, а колядою подякувати за теплоту і терпеливість до нас, бо ми такі трохи голосні були. Вертепи до нас у гості заходили, банси танцювали, посуд після вечері мили, а яку дискотеку ми відтанцювали! Охохооххоохо, футболки викручували. А хто нас забавляв?! Усім відомий Володимир Чупрін. За це йому окрема дяка!)

Читайте, про те як діти-сироти з м. Покровськ зустріли свято Богоявлення 

Та, знаєте, з тих семи днів був той, який я не забуду ніколи. Ходили ми в Шевченківський гай на екскурсію, ага. Так вона закінчилася тим, що кожен із нас повалявся в снігу. Значить так, грали ми  в гру «зимовий ремінь» – то те саме як на гаївках тільки зимою і з великою кучугурою снігу. Їм було настільки весело, що в мене склалося враження, що вони вперше так щиро і невинно гралися. Та суть не в тому! День був насиченим, усміхненим, добрим, а ось вечір – мене здивував. В той час у  нас як раз була вечірня молитва і кожен говорив намірення, за яке хотів би помолитися, тримаючи в руках свічку. Чесно, всі плакали. То було настільки емоційно, настільки щиро, настільки тепло, настільки радісно. Кожен із дітей міг сказати те, що переживає, те про що думає і було абсолютно байдуже, як він зараз виглядає. І жоден, жоден не підняв голови, не осудив чи посміявся, бо на початках було по-всякому. І ви собі просто уявити не можете, яким емоційним був той день для нас, волонтерів. Це було те відчуття, коли ти робиш не на результат, не просто «приїхали, провели і поїхали», а тоді, коли ти залишаєш слід, коли ти кожного торкнувся рівно на стільки, скільки він потребував. І я рада, що ми змогли заповнити, змогли відкрити, змогли віддати всю любов наших сердець. І я з упевненістю можу сказати, що все чого ми навчили їх тут, буде продовжуватися і там! А найцікавіше те, що впродовж цих семи днів, вони нас також вчили. Дехто з нас відкрив нові таланти і вміє вимальовувати картини з різних круп, а дехто навчився будувати будиночки своєї мрії. За це ми дякували Олі Борівець, та п. Надії, які з простих речей навчили робити неймовірну красу. Наталії Ільків, яка водила нас таємничими куточками Львова та Олегу, який так захоплююче розповідав нам про підземелля храму. Щиросердно хочу подякувати нашим отцям: Тарасу Мисяковському та Роману Прокопцю, які впродовж цілої школи вчили, надихали і вірили в нас. А на завершення своєї дуже короткої історії хочу додати: «Вірте в себе, в свої можливості і в того, хто біля вас, бо все ж таки одна людина дійсно може змінити світ. Хтось надихне, хтось підхопить, а хтось просто зробить. Решту підтягнуться і станеться диво» А всім, хто дочитав мою першу історію, щире дякую і обіймаха!) побачимось :)

Волонтер ЦОС, Юляська

Дізнавайтесь про нові статті по Email

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*


п'ять × = 45

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>